Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

до Москви із далекого Ухтпечлагу, звільнили 8 жовтня. Чи опинився Остап Вишня на волі того дня? Звичайно ж, ні. Якби це було справжнє звільнення, то його, хворого, не поклали б до московської клініки професора Певзнера під вигаданим прізвищем якогось П. М. Крохаля. У листі від 19 жовтня 1943 р. до дружини В. О. Губенко-Маслюченко: «Звільнюсь я раніше терміну, але коли втраплю до Вас, точно сказати не можу. Річ у тому, що останнім часом у мене загострилася моя виразка і міцно вона мене турбує».

«Легалізувався» Остап Вишня лише після виходу з лікарні, коли йому 7 грудня 1943 р. видали паспорт – саме цього дня закінчилася його трагічна «десятирічка».

* * *

15—16 березня 1927 р. Остап Вишня написав «Мою автобіографію», яка вийшла тоді ж окремим виданням. У ній він згадував (у гумористичному, звичайно, тоні) і про свою участь у революції, і про роботу в Центральній Раді, і про переїзд до тодішньої тимчасової столиці України Кам’янця на Поділлі, де розпочав свою літературну діяльність («почав з фейлетону»), і про те, як його «переїхали» із Києва до Харкова (тобто заарештували органи ЧК) у жовтні 1920 р. та ін.

У камері № 15 харківської в’язниці, де автор згадуваної автобіографії опинився наприкінці 1933 р., він значно розширив і конкретизував сказане раніше. Слідчим було поставлено й кілька інших запитань, на які звинувачений змушений був відповідати.

Читаючи текст «камерної» автобіографії, написаної в перші дні арешту, можна припускати, що на її автора ще не чинилося фізичного й психологічного тиску – адже він ніби переповідає вже сказане раніше. Інші, пізніші свідчення у справі – це майже суцільна самообмова як наслідок жорстокого й нелюдського тиску слідчого Бордона.

Третю автобіографію Остап Вишня написав 6 червня 1943 р. в Москві, знову ж таки в камері, про що свідчить резолюція в кінці документа: «Т.т. Сташко, Иванову. Как ведет себя О. В. в камере? Переговорите. 9/VII» (Підпис нерозбірливий).

* * *

Впродовж кількох десятиліть упорядник цієї книжки й автор багатьох публікацій і видань спадщини Остапа Вишні збирав матеріали про видатного письменника-гумориста у всіх доступних державних і приватних архівах як в Україні, так і за її межами (в тому числі і в далекому Заполяр’ї), сподіваючись опублікувати весь накопичений матеріал в одній книзі, чого, на жаль, не вдалося зробити із невідомих причин. Найбільший комплекс документів знаходився в родині Остапа Вишні, доступ до якого ласкаво надавався мені незабутньою донькою Варвари Олексіївни Марією Михайлівною Євтушенко. Саме з нею ми опублікували і в періодиці, і в ювілейному чотиритомнику 1989 року листи із заслання і табірний щоденник Остапа Вишні.

Перший варіант цієї книжки під назвою «Трагічна «десятирічка» Остапа Вишні», що так і не вийшла в світ і донині, ми підготували удвох із Марією Михайлівною до 100-річчя від дня народження письменника. Напередодні ювілею, що відзначався в листопаді 1989 р., мені пощастило поїхати в далеке Заполяр’я і віднайти в архівах Ухти і Сиктивкара (Комі АРСР тодішнього Радянського Союзу) навіть рукописи Остапа Вишні за 1934 рік та рідкісні документи періоду заслання 1934–1943 рр., про що вже говорилося раніше.

Значно ширші, але далеко не повні, наміри вдалося реалізувати у виданні «Митці на прицілі. Остап Вишня» (видавництво «Фоліо»), коли стала доступною справа-формуляр у 2-х томах, що зберігається в Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Саме там сконцентровано «компромат» на письменника починаючи з 1923 р. і аж фактично до останнього року життя найвидатнішого українського гумориста ХХ ст.

Коли спецоргани (ДПУ – НКВС – МДБ – КДБ) заводили справу-формуляр на письменника (не лише на Остапа Вишню), то це означало, що людина втрачала, по суті, право жити особистим життям, адже серед секретних співробітників (агентів), були навіть завербовані члени родини. Друзі і колеги по перу регулярно подавали свої донесення і, очевидно, не завжди безкоштовно, а за певну винагороду не лише грішми (це для дрібних сексотів), а й здебільшого високими посадами, орденами, преміями тощо.

Не один десяток секретних співробітників і на волі, і на засланні вели постійний нагляд за Остапом Вишнею і подавали письмові звіти своїм вербувальникам, а ті узагальнювали подану інформацію і вже на їхній основі творили відповідні постанови, меморандуми, що ставали причинами наступних репресій.

Остапа Вишню було засуджено на десять років, і, як пізніше письменник згадуватиме з гіркою іронією, йому пощастило звільнитися раніше аж… на три дні.

28 листопада 1955 року Остап Вишня надіслав до Спілки письменників України заяву такого змісту:

«Посилаю Вам копію документа про те, що ніякого злочину, за що мене було покарано, – я не вчинив.

Не такий виходить я чорт, як мене змалювали були.

Я прошу виправити анкетні мої дані, де зазначено, що я судився і т. д.».

Згадуваною в заяві «копією документа» була довідка № 26/0-55 від 28 жовтня 1955 року, підписана головою Військового трибуналу Київського військового округу генерал-майором юстиції Архиповичем, про те, що 25 жовтня 1955 р. справу про звинувачення Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні) переглянуто й постанову колегії ОДПУ від 3 березня 1934 року відмінено, а справу припинено за відсутністю складу злочину.

Ось такий документ одержав письменник – рівно за одинадцять місяців до своєї смерті. В той час ще не говорилося на повний голос про репресії періоду сталінщини. І можна лише здогадуватися, який твір про Ухтпечлаг – один із велетенських островів архіпелагу ГУЛАГ – міг народитися з-під пера письменника…

* * *

Структура цієї книжки досить широка і різноманітна. У хронологічній послідовності тут подаються матеріали двотомної справи-формуляра і архівно-слідчої справи за 1933–1954 рр., сюди включено табірний щоденник за 1934–1935 рр., родинне листування із заарештованим, який перебував у харківській в’язниці, а згодом і засудженим на 10 років Остапом Вишнею, листи до двоюрідного брата Миколи Балаша і його спогади, а також уривки «Споминів» актора-березільця Йосипа Гірняка, з яким довелося сидіти в одній камері в харківському ДОПРі, а згодом опинитися в столиці Ухтпечлагу місті Чиб’ю; дві критичні статті Б. Вірного (Антоненка-Давидовича) і О. Полторацького, стаття М. Хвильового на захист гумориста. Уривки із книжки В. Гжицького «Ніч і день» – співстраждальця Остапа Вишні у заполярних таборах, який у своєму творі змінив прізвище героя із Губенка на Голубенка – це свідчення очевидця, описане професійним письменником.

Кілька гумористичних творів Остапа Вишні, які найбільше викликали лють у правовірних критиків-вульгаризаторів, теж вплетені в канву цієї невеселої хроніки життя письменника, з талантом якого боролася, але не перемогла тоталітарна система.

Твори та листи О. Вишні. Спогади та документи

Список використаних джерел

1. Справа-формуляр Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні: у 2-х томах / Галузевий державний архів Служби безпеки України.

2. Архівно-слідча справа Остапа Вишни —Губенка Павла Михайловича / Центральний державний архів громадських організацій України. Ф. 263, оп. 1, спр. 44228.

3. Рукопис книги «Трагічна «десятирічка» Остапа Вишні»; листування Остапа Вишні з дружиною В. О. Губенко-Маслюченко та дітьми Марією Михайлівною та В’ячеславом Павловичем; табірний щоденник;