Читати книгу - "Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе"

Звичайний ранок пізньої осені 90-х у Гурії: з вулиці чути звук пилки, гоготить грубка, готується гурійський кузен торта «Сигуа»[16] — хачапурі з яблуками, що само по собі є симуляцією масштабу Бодріяра[17] і справжнім святотатством стосовно пиріжків. Зовні нудотна погода, на цвяхах висять куртки, які доводиться надягати, коли виходиш на вулицю. Втупишся на вугілля і чекаєш нічної гри в доміно. «Пусто-порожньо». Слава грубці! Розпалювати її якимось чарівним чином може лише моя бабуся: вона дме, і вогонь охоплює навіть найсиріші дрова.

Якось у Гурії стався жахливий випадок: свекор облив свою невістку окропом, і та ледь не померла від опіків. Сталася ця подія в сусідньому селі, у незнайомих нам людей. Моя бабуся, яка і без того завжди ходила в чорному, лише зрідка знімаючи хустку, того дня щільно зав’язала хусткою голову. Натела сказала: «Я сумую через нещастя жінок». Я був тоді маленьким і дивувався. А нині, коли пригадую знайомі мені сторінки з бабусиної біографії, розумію, що вона була справжньою бойовою феміністкою.

Натела ревно боролася, щоб директором сільської школи і бібліотеки стала жінка. Критикувала кожного чоловіка, який матюкав свою дружину. А якщо і руку підняв —то взагалі! Природно, про теорію фемінізму, як таку, Натела (а це, як ви розумієте, і є ім’я моєї бабусі) мало що чула. І той контекст, в якому вона виросла і здобула освіту, звісно, навряд чи все це охоплював. Утім це не найголовніше...

Якось зі мною розлучилася чергова кохана. Справа була в тому, що вона приїхала на певний час до Озургеті вчитися. В Тбілісі взимку було холодно, квартири не опалювалися. І на півсеместру її перевели до нашої школи. А навесні вона поїхала. Пригадую: після її від’їзду я вийшов на вулицю і все ходив, ходив… Пройшов майже через усе місто до кінцевої тролейбусної зупинки, де починається село Двабзу. Там я побачив собаку, худого й обідраного. Таких псів ми називали «муніа». І мені стало його дуже шкода. Як самого себе. Там же, в конурі тітки Люди я взяв у борг хліба (куди зник тепер такий хліб?!) і став годувати собаку невеликими шматками. Деякі шматки йому вдавалося вхопити в повітрі, деякі — не міг втримати і кидав. Я дивився, не відриваючись, як пес жадібно їв хліб, і вже не пам’ятав про ту дівчинку. Це був кадр, гідний будь-якого кіно. І раптом ззаду почувся голос: «Ну, ти йдеш додому?». Це була моя бабуся, яка здолала за мною весь шлях. Вона не вперше так робила, але в той момент мені чомусь стало дуже соромно, і я розплакався. І все їй розповів. А Натела розсміялася. І сказала, що любов — це вигадка, але з нею, як і з усіма створеними мною вигадками, складно впоратися. «Складно було впоратися і твоєму дідові, і Полікарпу з Нене, і Віталію, який втопився, і Елене, якщо пам’ятаєш. І Ніні Шлегіані», — казала бабуся. А я слухав її спогади, й у мене горіли вуха.

Коли ми поверталися з околиці міста, вона дала мені пожувати соснової смоли.

Якби Натела не обігрівала мені ноги перед сном або не навчила мене одного, бодай малюсінького, нового вірша, світ би для неї перекинувся.

Ви вмієте розповідати сни заздалегідь? Моя бабуся може. Вона завжди розповідала їх мені, і завжди лише хороші. Казала, що так мені насняться сни ще цікавіші і красивіші. Відтоді я постійно намагаюся придумувати свої сни, та в мене нічого не виходить...

Розділ IV. Медіко

Натанебі — дивне село. З купою народу і подекуди урбаністичними мотивами: велика школа, спортзала і дитячий сад. Вони більші, ніж у будь-якому, навіть маленькому місті. У Натанебі живе моя бабуся Медіко (друга бабуся). Вона вже давно вдова. Її чоловіком був Бічіко, я його не пам’ятаю, та й узагалі важко знайти людину, яка його пам’ятала б. Бічіко помер молодим. Моя бабуся жила в селі Шемокмеді, а заміж вийшла в Натанебі. Шемокмеді — дуже гарне село, зі старими монастирями в горах і величезними літерами, встановленими в лісі, як знаменитий напис у Голлівуді.

У Натанебі багато цитрусових дерев і чаю.

Моя бабуся виростила трьох синів. Виростила одна, будучи сиротою. Вона — красива жінка, й у неї, швидше за все, були претенденти на руку і серце. Та вона цього кроку не зробила. Щодо цього бабуся була надзвичайно принциповою. Порівняно з селом Суребі, Натанебі розташоване ближче до міста Озургеті, і я проводив там майже кожну суботу–неділю, не кажучи вже про осінні канікули і безліч придуманих у 90-ті роки цілих тижнів вихідних. Туди я їздив автобусом, трактором або вантажівкою терміналу Супса[18]. А назад повертався, як правило, на електричці «Батумі–Озургеті». Ця електричка була окремою сагою: то падала напруга — і вона зупинялася, то ще щось траплялося. Я з величезним нетерпінням чекав її до опівночі, щоб вона відвезла мене додому. А співробітник станції завжди безнадійно зітхав: «Ех, в Очхамурі[19] застрягли, в Очхамурі». Досі в голові звучать ці фатальні слова: «Застрягли в Очхамурі».

Моя бабуся тоді вже жила сама. Мала безліч курей, дві корови, свиней і поросят. Вона дозволяла мені заглядати в свинарник і перераховувати їх. І я це робив із великою радістю й азартом.

Бабуся Медіко — керівник усіх заходів у селі. Менеджер весіль і поминок. Цінний кадр, знавець деталей усіх сільських міфів і традицій. Медіко — людина, яка точно знає, скільки поросят на скількох людей вистачить. Вона в курсі обсягів шлунків усіх мешканців села і квадратури всіх сільських столів. Медіко знає, скільки тарілок лобіо[20] можна з’їсти в спекотну пору, а скільки — в прохолодну або зимну. Скільки вина випити в затінку і скільки, коли дме приємний вітерець. Скільки хачапурі залишиться на наступний день опісля застілля. Медіко точно знає, що плов за столом їстиме один із чотирьох гостей, а гомі[21] захоче кожен другий. І таке інше, і таке інше. У селі так рахують цифри і так зважають на статистику, що цьому позаздрять висококваліфіковані фахівці на фінансових біржах.

Це, як сказав би Крішна Арджуна на полі Курукшетра: «Йди, бийся, але знай, що я вже всіх убив». Саме таким поглядом у нас і дивляться на новоприбулих до столу: давайте сідайте, та знайте, що я вже прибрав зі столу.

До речі, головним напоєм у Натанебі є кава, кава з осадом або, як кажуть, по-турецьки. Тут вас як пити дати, запитають: «Каву пив?». Якщо хтось скаже: «Та чого ти? Я