Читати книгу - "Варіанти, Роберт Шеклі"

— А хто твій мудрий товариш?

— Це РДОЗ-робот, — пояснив Мішкін. — Але він опинився не на тій планеті.

— Що ж, скажи йому, хай стежить за своїм писком. Я не дозволю, щоб якийсь чортів робот розмовляв зі мною отак.

— Перепрошую, — похапцем мовив робот.

— Забудь. Думаю, я не їстиму жодного з вас. Але, якщо хочете мою пораду, пильнуйте тут за кожним своїм кроком. Тут не кожен такий, по суті, вітрогон, добряга й велика дитина, як я. Інші істоти в цьому лісі зжеруть вас, тільки-но побачивши. Щиро кажучи, зжеруть вас радше тому, що на вас обох гидко дивитися.

— А який, власне, вигляд нам варто було б мати?

— Власне, будь-який, — відповів Вінс.

8

Мішкін і робот подякували зичливому хробакові - вопу й чемно кивнули головами його невихованим братам. Пішли далі лісом, бо тепер, здається, іншого шляху вже не було. Пробиралися повільно, потім трохи швидше, і кожен, ступаючи, відчував кислий віддих і мокрий кашель давньої смерті, що, як і завжди, човгала поряд із ними. Робот це коментував, але Мішкін був надто заклопотаний, щоб відповідати.

Проминали високі шкарубкі дерева, що поглядали на них бурштиновими очима, напівприкритими зеленими тінями. А коли пройшли далі, дерева позаду них зашепотілися.

— Що за чудасія! — мовив дебелий в’яз.

— Я думаю, що це, може, була оптична ілюзія, — проказав дуб. — Надто та металева штука.

— Ох, моя голова! — простогнала плакуча верба. — Що за ніч! Дозвольте, я розповім вам.

Мішкін із роботом і далі просувались у внутрішні закутки чимраз густішої пітьми, де примарні, тьмяні, невиразні спогади колишньої лісової пишноти ще досі чіплялися до блідих міазм. (То було своєрідне вмирання навколо священних стовпів непевної люмінесценції, які сповзають зі зламаними хребтами вздовж галуззя плакучих дерев.)

— Нема сумніву, тут дуже похмуро, — похнюпився Мішкін.

— Такі речі загалом не впливають на мене, — мовив робот. — Ми, роботи, не схильні до емоційності. Натомість співчуття вбудоване в нас, тож ми здатні відчувати все опосередковано, а це те саме, що й відчувати безпосередньо й по-справжньому.

— Гм, — зітхнув Мішкін.

— Саме тому я схильний погодитися з тобою. Тут похмуро. Крім того, моторошно.

Цей робот був добросердим і не таким механічним, як можна було посудити з його зовнішнього вигляду. Багато років потому, коли він уже порудів від іржі, а його руки мали зрадливі тріщини від утоми металу, він розповідав про Мішкіна молодим роботам. «То був спокійний чоловік, — казав робот, — і можна було б подумати, ніби він трохи простодушний. Але йому була властива прямота і вкрай мила готовність змиритися зі своїм становищем. Тож, якщо підсумувати, він був людиною, ми вже не побачимо його знову».

Роботята сказали: «Звісно, дідусю», й пішли собі, посміюючись за його спиною. Ці милі, дотепні та блискучі створіння думали, ніби тільки вони могли бути сучасними, їм ніколи не спадало на думку, що до них були інші і так само й після них будуть інші. А якби їм сказали, що коли-небудь їх поставлять назад на полицю разом з іншими списаними виробами, вони б тільки гучно розреготалися. Молоді роботи саме такі, і жодне програмування, здається, не здатне змінити цього.

Але це ще буде в далекому майбутньому. А тим часом робот і Мішкін ішли вдвох лісом, кожен сповнений найтонших і найдокладніших знань, проте аж ніяк не доречних у їхній ситуації. Можливо, десь тієї пори Мішкін дійшов до великого усвідомлення: знання ніколи не відповідає потребам людини. їй завжди потрібно щось інше, тож мудра людина будує своє життя навколо знання про брак корисних знань.

Мішкін хвилювався через небезпеки. Він хотів удаватись до слушних дій, коли постане перед небезпекою. Незнання, які дії будуть доречні, тривожило його. Він більше боявся здатись сміховинним, ніж загинути.

— Слухай, — сказав він роботу, — нам треба налаштуватися. Ми можемо постати перед небезпекою будь-якої миті, і нам справді треба вирішити, як діяти.

— Маєш якісь пропозиції? — запитав робот.

— Можна підкинути монету, — запропонував Мішкін.

— Це, — повчав робот, — взірець фаталізму, цілком протилежний науковому підходу, який ми тут обидва представляємо. Віддатися випадковості після всієї нашої підготовки? Про таке й думати годі.

— Мені теж це не дуже подобається, — сказав Мішкін, — але, як на мене, можна дійти згоди, що брак плану дій — шлях до катастрофи.

— Можливо, ми могли б вирішувати на основі особливостей кожного окремого випадку.

— А хіба в нас буде час на таке? — засумнівався Мішкін.

— Маємо нагоду з'ясувати, — заспокоїв робот.

Мішкін побачив попереду щось пласке, тоненьке й широке, немов простирадло. Забарвлене в мишачо-сірий колір. Пливло десь на метр над землею. Рухалося просто на них, як і все інше на Гармонії.

— Що, по-твоєму, слід робити? — запитав Мішкін.

— Хай йому біс, якщо я знаю! — лайнувся робот. — Я хотів запитати тебе.

— Не думаю, що ми зможемо втекти від нього.

— А я не думаю, що непорушність стане нам у пригоді, — додав робот.

— Може, вистрелити по ньому?

— Пістолети, здається, на цій планеті діють не дуже добре. Ми, напевне, тільки розсердимо його.

— А що, як просто йти собі, не зважаючи на нього? — припустив Мішкін. — Можливо, воно не чіпатиме нас.

— Це відчайдушна надія, — виснував робот.

— Маєш якісь інші ідеї?

— Ні.

— Тоді ходімо.

9

Мішкін і робот ішли по лісу цілісінький день у веселому, веселому місяці травні, як співають у відомій пісні, аж раптом заскочили пару налитих кров'ю очей у веселому, веселому місяці травні.

Ніщо не здається тобі кумедним, коли ти знизу.

— Стій, щоб тебе порахували, — казав Мішкіну батько. Отже, Том Мішкін став, щоб його порахували, і виявився першим номером. Це було не дуже повчальним. Тому Мішкін більше ніколи не ставав, щоб його рахували.

А тепер погляньмо на ситуацію з погляду монстра, який наближався до Мішкіна. Надійні джерела звичайно повідомляють, що монстр аж ніяк не почувається монстром. Монстр занепокоївся. Саме так почувається кожен, якщо він не напідпитку або під кайфом. Було б добре пам'ятати про це, ідучи на будь-які контакти з чужинцями: монстр непокоїться. Господи, якби ж вам пощастило переконати його, що й ви,