Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"

З 1919 року він почав робити скульптури людей. Анатомії його навчила війна. Йому випало вчитися через жаль і відразу. Пише, що ці два відчуття сформували його навички. Мармурова скульптура розп’яття — то його остання робота. Перед цим він зробив ще її модель із глини для ухвалення, але потім її було втрачено.

Після війни панував дух жаги до життя, до неї спонукали зазнані людські втрати і загублена молодість цілого покоління. Насмілилися навіть виставити наге розп’яття як символ знищених війною молодих тіл.

* * *

Скульптор працював як у гарячці і вже через рік був готовий представити свою роботу. Далі — все, як мені розповів священик: відмова Церкви виставляти ухвалену раніше скульптуру, наказ про покриття, яке потім довірили іншому невідомому скульпторові, що використав інакший вид каменю як робочий матеріал.

Читаю факсимільну копію вісника того часу. В ній ідеться про цю справу і скандал, який вона викликала. Рік по тому скульптор помер від переохолодження, замерз неподалік у горах.

У кишені в нього знайшли записку, яку я для себе переписую:

«В одному з віршів Пушкіна написано: “Я пережив свої бажання”. Я — ні. Мене ніколи не було. Якщо ви думаєте, що я був, мене з вами не було. Коли я з вами говорив, у душі я мовчав.

Коли я ходив між вами, насправді я стояв на вітрі, а він рухався замість мене. Коли сидів із вами за столом, насправді я був на кухні, примножував рибу. Ви не помітите моєї відсутності, тому що в ту мить я буду. Буду для вас, незмінно, хоча й відсутній».

У бібліотеці є ще багато чого почитати, але вирішую за краще зробити зліпок, аби віднести показати священикові.

Розказую йому, з чого я його зробив.

— З корінця? Непоганий початок.

Він каже, що покаже його єпископові.

* * *

У харчевні повно російських моряків, більше п’ють, аніж їдять, здіймають гамір, жартують із хазяйкою, що їх добре знає, а тому вміє їх стримувати. Поряд із ними — різнороби-алжирці: мовчазні, тверезі, очі в тарілку, стиха перемовляються поміж собою своєю мовою, насиченою придихальними звуками, що зводить невидиму стіну між ними й іншими, які сидять на тій самій лавці. Я сідаю разом із ними, мовчки, серед їхнього обміну короткими фразами.

* * *

Протягом наступних днів повертаюся до бібліотеки. Читаю журнали того часу. Для залагодження міжнародних конфліктів засновують Лігу Націй. Відхиляється пропозиція одного французького політика, Леона Буржуа, щодо створення особливої військової сили при ній для примусового розв’язання спірних питань між двома державами.

Під час того сидіння над старими паперами мені несподівано поталанило. В одному часописі було опубліковано світлину із зображенням оригінальної статуї. Те зображення займає пів сторінки, але мені все одно доводиться скористатися збільшувальною лінзою, яку я завжди ношу в кишені про всяк випадок. Уважно розглядаю форму неприкритої природи.

І аж підскакую від несподіванки, вражений побаченим. У тому тілі за мить до смерті проглядається зачаток ерекції. Не можу відвести очей від світлини. Потім починаю розмовляти сам із собою, зі мною інколи таке трапляється у хвилини особливого хвилювання. То, напевно, дає про себе знати мій брат-близнюк.

* * *

Приречений на смерть помирає, його тіло викручує у судомах, що часто призводять до механічної ерекції. Так лютує смерть у молодому тілі. Останні шалені удари серця, кров накопичується у центрі, повітря виходить із легенів, щоб уже до них не повернутися, вилітає, як останнє вітання.

Молоде тіло вже не пручається. Шия не в змозі витримувати вагу голови, яка знесилено опускається на ліве плече, до серця. Скульптор добре пам’ятає тіла загиблих товаришів, раптове припинення кровотечі, що відбувається у смертельну мить. Це остання воля крові, якої в молодому тілі так багато.

* * *

Коли оглядаєш статую, у ній повинно бути видно кров, що пульсує у жилах. У цій жили розбухли, що аж далі нікуди. Тут зображено смерть атлета у мить напруги.

Його врода настільки вражає, що судді-жінки його б помилували. Не через бажання обійняти, а через повагу до бездоганності. Його б помилували через захоплення.

Хай таке і не передбачено судовими процедурами, але все одно інколи застосовується. Коли я вчився у художній школі, ми із задоволенням слухали історію про Фріну, натурницю Праксітеля, яку звинуватили у святотатстві і притягли до суду в Афінах, але потім, дивлячись на її прекрасне, чисте, оголене тіло, врешті помилували.

* * *

Роблю собі фотокопію сторінки зі світлиною за 24 грудня 1921 року. Напередодні Різдва скульптор запросив представників місцевих засобів інформації для приватного огляду. Тоді він уже знав, що його роботу збираються пошкодити. І ось він знімає покривало.

Репортер повідомляє, що для огляду завбачливо обрали час заходу сонця: для особливого ефекту рожевого сонячного світла на мармурі. Камінь набув кольору тіла, тіні підкреслили й оживили форми.

Після того, як минула година досконалого освітлення, запалили свічки, щоб побачити роботу в завершеному стані.

Репортер не приховує свого хвилювання і признається, що тоді він вперше дізнався, що для найвдалішого огляду скульптури їй потрібне одне джерело світла — лише одне.

Я йду до священика, але спершу заходжу до підсобки, де зберігається статуя. Намагаюся уявити собі сумніви й вагання митця, коли він обдумував форму натури засудженого до страти. Адже до неї були б звернуті погляди прихожан, бо то мала бути історична подія — повернення розп’яття у всій його наготі.

Чи страждав від холоду? Його тіло, напевно, тремтіло, втрачаючи разом із кров’ю і тепло. Його мучила спрага через кровотечу. Він мав достатньо сили, щоб опиратися смерті, адже прожив довше, ніж двоє інших засуджених.

Він мав щось сказати: пробачити їх, — не тих двох засуджених, а усіх інших. Він просив Господа пробачити вбивць. А як щодо нього самого? Він їх уже пробачив, але йому здавалося, цього недостатньо. Хотів для них вищої милості.

Його прохання, придушене надривистим диханням через здавлене положення торсу, здіймалося до неба парою.

До нього ніхто не наважувався на подібне прохання: пробачити їх. Ці слова переводять його смерть у ранг пожертви. Без них розп’яття так і залишилося б стовпом мук та страти невинного.

* * *

Пригадую уривок із розповіді Прімо Леві[4], де він описав страту через повішення на подвір’ї концентраційного табору, подивитися на яку насильно зігнали всіх ув’язнених. Їм було заборонено схиляти голову, мали дивитися. Війна вже майже закінчилася, засуджений кричить німецькою свої останні слова: «Друзі, я — останній!»

Це ще