Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"

«Риба хитра, та я знаю...» Ми замовкли. Я залюбувався тими розкошами, що були перед моїми очима. В цім місці Псел, вирвавшись з крутих берегів, широко розлився по долині, уквітчав себе деревами, очеретами та травами і раював. Раювало і плавало по ньому безліч малих і великих островів з пишними травами, з журливо похиленими вербами та гнучкими лозами, і шкодливий чоловік безсилий був зіпсувати пишную вроду вродливого Псла.

«А щоб ти подавилась,- вилаявся дід.- Тільки черв’яка з’їла...»

«Поспішились, діду».

«Та де там! На аршин поплавок у воду пірнув...»

«То опізнились...»

«Та вже вчений, уже чотири десятки літ,- розсердився Омелько.- Тут, мабуть, толку не буде. Давайте сядемо лиш на човна та поїдемо на Острів Любові: звідти я ніколи з порожнім відром не вертався...»

«Давайте!»

Понакручувавши вудки на вудилка, ми сіли на човна і поплили. Сонця вже не було. Потухли води, але легкі хмари ще бачили сонце, а сонце прощалося з ними золотою усмішкою і цілувало їх своїм промінням, і наряджало їх у дороге різноколірне убрання... Шепотіли очерети, де-не-де викидалась риба, і плескало весло. Хотілось дихати, хотілось кинутись із тісного човна і безкраїми руками обняти всю безкраю вроду. Хотілось перекинутись, ширококрилою птахою піднятись високо-високо, щоб побачити всю землю, повиту в блакитне повітря, щоб бачити сонце, залите промінням, і звідти дивитись на Божу красу, замлівши, застигнувши, зачарувавшись...

«А щоб ти йому згнив до ранку!» - лаявся дід.

«Кого це ви, діду?»

«Кого треба,- одмовив дід, пхаючи веслом поміж очеретом.- Саме такий час, що надиться риба, а він, проклятий, не пускає,- не дурно в тобі чорти плодяться...»

«Невже, діду, в очеретах чорти плодяться?»

«Я не був у них хрещеним батьком - не знаю».

«А хто ж був?» - хотілось мені подратувати сердитого і цікавого діда.

«Напевно, пан який-небудь. Вони гордують мужиками...»

Я засміявся, а дід знову почав лаяти очерети. Незабаром човен наш виїхав на чистину...

«Далеко до острова?» - спитав я.

«Забув аршин взяти...» - відповів мені Омелько.

«Жалко, що не взяли, а то б поміряли...»

«Хай його дурний міря, а я не буду... Ото й острів!»

Перед нами був Острів Любові. Чимсь фантастично таємничим віяло від нього. Темний, покритий деревами і обгорнений сизою млою вечора, він нерухомо стояв і спокійно, замислено дививсь у воду, вартуючи і ховаючи в собі якусь таємницю, якусь ідею... Тільки, здається, Беклін 2 спромігся б впіймати ту таємницю і в кольорах виявити її на полотні. Довго нас густі очерети не пускали до нього, ховаючи і захищаючи ту чистоту, що, мов свічадо, відбивала в собі дерева і береги острова…

«Прогаяли час - опізнились»,- проказав невдоволено Омелько.

«Діду!»

«Га!»

«Чому цей острів зоветься Островом Любові?»

«Спитайте того, хто дав йому це прозвище».

«А хто ж дав?»

«Люде»,- одрізав дід.

«Та вже ж не собаки! - засміявся я.- Знаю, що люде...»

«То нащо ж питаєте?»

Я бачив, що з дідом треба якось інакше балакати, щоб викликать його на розмову і не вважати на його вдачу.

«Як гарно тут, діду!»

«А ви думали, що світу тільки у вікні?»

Мені шуткувати не хотілось - я виліз з човна і пішов по острову.

Звечоріло зовсім, і на острові було навіть темно. Острів Любові?! Чому він так зветься? Знов я згадав острови Бекліна... Цей острів коли б бачив Беклін у цей тихий вечір, він прозвав би його Островом Спокою, Тиші. І справді, було так тихо, що навіть чулось, як часом капали сльози з похилених ів... І ця тиша, і ці іви, і цей дід з вудкою робили якесь надзвичайне враження... Що це? Хрест? Передо мною стояли хрести. О! Ключ таємниці! Я побіг до діда.

«Діду, голубчику!»

«Тихше...» - перебив він мене.

«Чиї це могили з хрестами?»

«Покійників».

Мене це дратувало... «Я не шуткую,- сказав я серйозно,- коли хочете, то кажіть, а не хочте, так мовчіть».

«Добре, буду мовчати».

«Ну, стара собако,- подумав я,- будеш казати».

«Діду! Ну, з вами не наловиш риби, їстимеш чорта лисого. Та вже ж вечір, а поплавка не видно...»

«Не сліпий, побачу, як треба буде».

«Давайте, діду, краще посидимо та побалакаємо...»

«А я же й так сиджу. Ви не гомоніть...»

«Ви, часом, не мисливець?!»

«То що?»

«То завтра куріп’ят постріляємо».

Дід покинув вудку і [недовірливо] поглянув на мене...

«Ага, діду Омельку,- піймався?! У вас рушниця є?»

«Чорти за довги взяли».

«Коли хочете, то в мене є зайва».

Дід ще раз подивився на мене. «Така, що стріляє?!» - уже всміхаючись і м’якше спитався дід.

«Та там побачите...» - зацікавлював я.

«Казав сліпий: побачу...»

«А собака у вас є?»

«Аж дві. Та й одної розумної голови хватає задля людини».

«А я табун куріп’ят нагледів!»

«Де?» - знову подивився дід.

«В шпаковім яру».

«То коли так, то й так! - заворушився дід.- Колесом зранку?» - уже зовсім м’яко питав він.

«Удосвіта підемо. Зайдемо на озеро - там повинні бути качки».

«А то вже небезпремінно...» - вже сподівано для мене враз рішив Омелько.

«Поїдьмо!.. Хай їй абищо, цій рибі! Куняєш, куняєш понад річкою, вилупивши очі,- нудна робота. Хіба можна порівняти її з полюванням? Полювання - то інша річ. Ходиш і трусишся, мов у пропасниці. Болото - то тобі найкращі хороми. В’язнеш по шию, аж розм’якнеш. Бувало, з паном Павлом Семеновичем (Вовченка знали?) по тижню не вертаємось додому. Стільки того дробу та пороху випустиш!»

Дивлюсь, дід розбалакався і скоро, здається, не перебалакає, бо повинен бути, окрім Павла Семеновича, і Семен Павлович, і з кожним із них діду траплялись різні пригоди. І як вони для мене, теж мисливця, не були цікаві, але в цей час мені хотілось знати хоч що-небудь про цей таємничий острів. Темний і спокійний, він нерухомо і велично стояв і мовчав, дивлячись у воду, а срібная мла місячної ночі вилась круг його, мов хотіла осяяти його таємницю. А темнії віти захищали і не хотіли пустити