Читати книгу - "Ранні твори, Черемшина Марко"

Вони померзли... Дрібнесенькі листочки їх цвіту упали на землю. Їх покрили кришталеві крапельки зледоватілої роси. Тепленьке сонячне проміння не верне вже їм життя. Вони не уквітчають уже дівочої груді, не загріють молодечого серця, щоб проспівало вогненну пісню вірної любові. Холодний легіт розвіє їх по садочку. Вони зів’януть, зчорніють, загинуть навіки...

Так погибають вранці життя свого дівчатонька від морозу парубоцької зради. Серце їх ледоватіє, а сльози мерзнуть кришталевими крапельками. Їх не розтопить уже ніякий огонь...

ЛЕДОВІ ЦВІТИ

Зимою віконні скла - то справжні грядки. Мороз по-майстерськи мережить їх різними цвітами. Приглянешся їм, то і забудеш про зиму. Май у чудових своїх красках стане тобі вмить перед очима.

Нараз покажеться блідий сонячний промінь і скошує ці цвіти. Вони тануть, тануть та й котяться водотоком додолу. На їхньому місці остаються лишень мрачні смуги...

І людська уява квітчається не раз квіточками мрій та й заслонює перед умом справжній, холодний світ.

Та от засвітить світло дійсності, і маєва краса меркне, щезає, тільки сльози з очей кануть та кануть...

ПЛАЧ ЦВІТІВ

Весняна роса - то сльози цвітів.

Коли в старину забив їм воріг їх матір, царівну-русалку, тоді віддзвонили вони своїми чашами-дзвінками похоронну, жалібну пісню, заплакали ревними сльозами й присягли ніколи не забувати своєї дорогої пістунки.

Звичайно як сирітки. Куди їм мститись!?

Вони вірні своїй присязі: все святкують це сумне свято, все у них кануть сльози.

Сльози - то одинокий цілющий лік на їх пекучий біль.

Вбивник їх матері, земний цар Змій, упивається їхніми сльозами та й глузує з них.

Сердешні ці цвіти!..

Й ніжні цвіти України поминають сльозами насильну смерть своєї неньки. Душогубець, їх ворог, скошує ці повні сліз чарочки собі на напиток.

Його не лякає плач цвітів!..

МОРЕ

Я бачив море.

Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве.

На його безкрайому дзеркалі хвилювали могутні хвилі. Ті сердиті смертоносні хвилі чогось-то подобріли. Привітні й ласкаві вони були. Не піднімалися високо, не клекотіли, не розбурхувалися.

Вони тільки шуміли з повагом.

Дивний їх той шум!

Станеш йому прислухуватись, то й почуєш в ньому пісню-жалібницю; почуєш, як розмовляють многострадальні лицарі в могилах, як грає тужну пісню кобзар, як кигиче чайка.

І розстелиться перед тобою безмежна країна із широкими степами, високими могилами, глибокими ярами-байраками, зеленими лугами,- й важко тобі стане.

І ти до великого моря докинеш ще одну краплю, ще одну сльозу...

Хвилями плили відважні моряки і співали пісню, що переймили її від хвиль. Да тільки ж їх пісня огненна, боєва, жива, не мертвецька...

Я бачив море...

Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве...

ОБНОВА

Як тільки весна сказала «добридень» сонній природі, так сейчас ворухнулась всяка животина до нового, вольного життя.

Безлисті дерева убираються в пахучі зелені шати та й свобідно з вітром розмовляють - нові думки укладають.

Заморожені корінці ростин відживають, цвітом понад землю виринають й медовими пахощами до вольного життя підбадьорюють.

Заковані ледяними кайданами ручаї скидають свої окови і журчать веселу пісню свободи-волі.

З їх співом лучиться і щебіт вольних пташин, і розговір обновлених ростин в одну чудову живучу мелодію, що нею упивається на синьому безмежному небі благодатна дуга-веселиця.

Ой весно-весно! Коли просвітаєш ти безталанну Русь-Україну своїм благодатним привітом «добридень»?

Коли розкуєш її кайдани, обновиш волю?..

СИМФОНІЯ

Під стріхою вбогої хатини звисає ластівчине гніздо. В ньому молоді ластів’ята квилять щозмога. Мати тих маленьких безбатченків полетіла за поживою і забарилася. Де її тепер знайти корму, коли вся комашня із голоду погинула?

Вона все ж таки летіла й гляділа, аж поки з утоми та голоду на землю не впала. Голодний собака пожер її враз із пір’ям.

Сирітки ластівчата уставилися із роззявленими дзьобочками при отворі гнізда, добувають послідніх сил і голосять: «Нене, ми голодні!»

На край села - на цвинтар понесли грабарі жінку, що померла на голодовий тиф. Вона ходила від хати до хати, щоб для діточок дещо випрохати, та й дармо. Тяжкий рік, голодний рік - та й тільки. Вертала вона без хліба домів до діточок своїх, бідних сиріток-безбатченків. Та не вернулась, на дорозі впала. Її понесли грабарі.

А діточки її маленькі пручаються під стріхою, на приспі. Їх сухі личка умились сльозами, і тому виразніше видко їх жовту, напівмертвецьку краску, вистаючі кісточки.

Своїми вимоклими оченятами дивляться вони одним тягом на вулицю й - начеб вторували ластівчатам - кричать в’янучим, слабим голосом: «Нене, ми голодні!»

ГЕРДАН

Вона нанизувала гердан! Дрібнесенькі, як мак, криштальці насилювала на шовкові ниточки... Звільна, спокійно, рівно насилювала різнобарвні самоцвіти...

Вона нанизала його до краю.

Тепер мерехтить він на її русальній русі косі... той гердан...

Дуга, що красніє на тлі рясних сліз, оживля так пухкі, блакитні основи.

Скільки ж то алмазних криштальців у ньому іскриться! Той зорею зоріє - цвітом надії процвіта, той огнем жаріє - прискає жаром чуття-життя, той чорним оксамитом блестить мляво на основі рожевого тла - могильним жалем-розпукою він зір ятрить, а той гарячим полум’ям аж кипить - він долі-волі добува,- а той... той останній там на краю проміння ідеї розлива...

Дивлюсь на його... на той гердан; дивлюсь та й бачу... кого?.. його чарівну основу - її... живучий Гердан!..

Дивлюсь... завмерле серце ожива, рій думок надлітає... і я собі берусь нанизувати гердан!..

ОСІНЬ

Непривітно й лячно тепер у нашому краю.

Рудіють поля,