Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

теж мав кайдани на нозі, і накульгував, і хрипів, і все інше, як у того чоловіка, тільки обличчям був не схожий і на голові мав низенького капелюха з широкими крисами. Усе це я завважив за одну мить, бо рівно стільки його й бачив: він лайнувся на мене, замахнувсь рукою, але таким слабким безпорадним рухом, що мало сам не звалився з ніг, і чкурнув геть, двічі спіткнувся і зник у тумані.

«Це ж той молодик!» - промайнула у мене думка, і серце боляче забилося. У мене, мабуть, і печінка заболіла б, якби лише знаття, де вона міститься.

Ще трохи пробігши, я був уже на батареї. Там дожидав мого приходу мій знайомець: обхопивши себе руками, він шкутильгав туди й сюди, немов цілу ніч нічого іншого й не робив. Він страшенно змерз, це було видно. Я боявся, що він просто переді мною впаде на землю й вріже дуба з холоду. В очах у нього проступав дикий голод; коли я передав йому напилка, якого він поклав на траву, мені навіть здалося, що він спробував би його з'їсти, якби був не помітив мого вузлика. Цього разу він не став перевертати мене догори ногами, а дав змогу самому вивернути кишені й розв'язати вузлика.

- А що в пляшці, хлопче? - спитав він.

- Бренді,- відповів я.

Він тим часом уже наминав начинку для пирога, але так якось дивовижно, наче не стільки їв, скільки в шаленому поспіху квапився переховати її десь глибше, і передихнув лише тоді, коли мав сьорбнути бренді. Його всього так колотило, що він ледве не відгриз шийку пляшки, коли відкорковував її зубами.

- У вас, здається, гарячка,- сказав я.

- Та наче й справді, хлопче,- відказав він.

- Тут поганенька околиця,- зауважив я.- Ви лежали на цьому болотті, тож так недовго й гарячку підхопити. Або й ревматизм.

- Але поки вони мене звалять, я ще встигну перекусити,- сказав він.- Та хоч би навіть мене мали на он тій шибениці почепити, я все 'дно мушу перше підкріпитись. І ніякі дрижаки мені не завадять, повір мені.

Він поглинав начинку, обгризав кістку, їв хліб, сир і пиріг, усе заразом, і водночас недовірливо косив очима в навколишній туман, і щохвилини на мить переставав їсти, і навіть не жував, наслухаючи. Щось дзвякне на річці чи форкне яке звіря на болоті, чи то причується йому що - він уже й здригнеться. Раптом він озвався:

- А ти не обдурюєш мене, бісеня? Нікого з собою не привів?

- Ні, пане! Ні!

- І нікому не сказав, щоб ішов за тобою?

- Ні!

- Що ж, я тобі вірю,- сказав він.- Паршивим був би ти щеням, коли б уже з такого малечку й собі став цькувати нещасного каторжника, і так зацькованого трохи не до смерті.

Щось булькнуло у нього в горлі, немов там усередині він мав годинника, який от-от почне вибивати. Але він тільки протер очі драним брудним рукавом.

Пройнявшись співчуттям до нього і дивлячись, як він нарешті допався до паштету, я насмілився зауважити:

- Я радий, що вам подобається.

- Ти щось сказав?

- Я сказав: я радий, що вам сподобалося.

- Дякую, хлопче. Таки правда.

Я не раз спостерігав, як наш собацюра їсть, і ось тепер згадав його, коли цей чоловік так пожадливо накинувся на їжу. Він відгризав її великими куснями, чисто мов собака. Не встигши пережувати, хапливо ковтав, вірніш, поглинав шматок за шматком і раз у раз оглядався на всі боки, боячись, щоб хтось не підскочив і не відібрав поживи. Мені здавалося, що в такій тривозі він і не розсмакує паштету як слід, а якби поруч об'явився ще котрийсь їдець, він неодмінно заклацав би на нього зубами. В усьому цьому він страшенно нагадував собаку.

- Боюся, що йому не залишиться ні крихти,- сказав я з непевністю, остерігаючись, чи не образиться він на це моє зауваження.- Бо мені більше нічого не вдасться дістати.- Я тільки тим і наважився заговорити, що був цілком цього певний.

- Не залишиться? Кому б то? - спитав мій знайомець, переставши хрумтіти шкоринкою паштету.

- Молодикові. Тому, що ото ви говорили. Що ховається разом з вами.

- A-a! - відказав зін, грубувато засміявшись.- Йому! А й справді. Але йому їдло ні до чого.

- А мені здалося, що якраз до чого,- зауважив я. Він облишив їсти і неабияк здивовано втупився в мене.

- Тобі здалося? Коли?

- Оце зараз.

- Де?

- Он там,- показав я рукою.- Він там сидів і дрімав, я ще подумав, що то ви.

Він схопив мене за комір і так бликнув очима, аж я злякався, чи не схоче він знову перерізати мені горло.

- І одягнений так, як ви, тільки в капелюсі,- пояснив я, весь тремтячи.- І… і…- я не знав, як це висловити по змозі делікатніше.- І напилок йому для тієї самої мети потрібен. Хіба ви не чули, як учора ввечері стріляли з гармати?

- Отже, таки справді стріляли! - промовив він ніби сам до себе.

- Дивно, як ви ще сумніваєтесь,- зауважив я,- бо ми навіть удома чули постріл, а це ж набагато далі, та ще й за дверима.

- Е, тут, розумієш, таке діло,- озвався він.- Коли ти сам-один серед цієї драговини і в голові у тебе порожньо і в шлунку, коли холод і голод тебе доймають, то ти всю ніч одно й чуєш - постріли та крики. І не тільки чуєш. Ти й бачиш, як солдати у червоних уніформах обступають тебе при світлі смолоскипів. Чуєш, як твій номер називають, як тебе гукають, чуєш, як їхні рушниці брязкотять, чуєш накази: «Приготуйсь! Цілься! Глядіть не випустіть!» І вже вони хапають тебе… Тільки ж усе це мана! Та я за ніч не одного, а цілу сотню цих ловецьких загонів перебачив - так і тупотять чоботиськами, чорти б їх побрали! А постріли! Та коли розвидніло, аж туман колихався від пострілів! Але цей чоловік,- досі він говорив, наче зовсім забувши про мою присутність,- ти що-небудь таке особливе помітив у його вигляді?

- У нього все