Читати книгу - "Проблема Спінози"

розказано всю правду про шляхетність нашої раси, про помилки вчених, що змальовують історію як прогрес людства, хоча істина полягає в тому, що це наша раса створила цивілізації всіх величних імперій! Не лише грецьку та римську, а і єгипетську, перську, індійську. Кожна із цих імперій занепадала тільки тоді, коли нашу расу засмічували довколишні – неповноцінні.

Альфред дивиться в бік директора Епштейна і якнайшанобливішим тоном видобуває:

– З вашого дозволу, гер директор, ось моя відповідь на ваше нещодавнє запитання. Ось чому я не переймаюся через уражені почуття кількох учнів-євреїв або слов’ян: вони теж неповноцінні, але не такі організовані, як євреї.

Директор Епштейн і гер Шефер знову обмінюються поглядом – лише тепер обидва нарешті збагнули всю серйозність проблеми. Йдеться не просто про витівки юного максималіста.

– Будь ласка, Розенберґу, зачекайте за дверима, – говорить директор. – Нам треба порадитися наодинці.

У сутінках суботи, що наставала, Йоденбрестрат кишіла євреями. Кожен із них ніс молитовника та оксамитову торбинку з молитовним покривалом. Кожнісінький сефард[10] Амстердама прямував у бік синагоги, за винятком одного-єдиного. Замкнувши крамницю, Бенту довго стояв на порозі й дивився на потік своїх одновірців-євреїв, а відтак, глибоко вдихнувши, пірнув у натовп і попростував у протилежному напрямку. Він уникав зустрічних поглядів і підбадьорливо шепотів сам до себе, щоб притлумити збентеження: «Ніхто не звертає уваги – всім байдуже. Важить не погана репутація, а нечисте сумління. Я вже багато разів так чинив». Але його серце вилітало з грудей, залишаючись невразливим до кволих випадів розуму. Відтак він спробував відсторонитися від зовнішнього світу, зануритися в себе та відволіктися, дивуючись цьому химерному двобою логіки та емоцій – герцю, у якому розум завжди виявлявся переможеним.

Коли юрба поріділа, той закрокував невимушеніше й повернув ліворуч – на вулицю, що прилягала до каналу Коніґсґрахт, – у бік будинку та навчальної аудиторії Франциска ван ден Ендена, екстраординарного професора латини й класичної філології.

Хоча зустріч із Франку й Жако була пам’ятна, але ще незабутнішим стало знайомство, яке зав’язалося в крамниці Спінози кількома місяцями раніше, коли туди вперше завітав Франциск ван ден Енден. І Бенту дорогою забавлявся, пригадуючи його тодішній візит, усі деталі якого зберіг у пам’яті з абсолютною чіткістю.

Уже майже сутеніє, заходить субота, і тут у його крамничку заморських товарів заходить огрядний чоловік середнього зросту, строго вбраний, з вишуканими манерами, і починає розглядати те, що на полицях. Бенту саме пише у своєму щоденнику й так захопився процесом, що й не помічає появи відвідувача. Зрештою ван ден Енден, увічливо кашлянувши, сповіщає того про свою появу, а відтак зауважує – наполегливим, утім не те щоб неприязним тоном:

– Молодий чоловіче, ви ж не надто зайняті, щоб обслужити покупця, еге ж?

На півслові зронивши перо, Бенту зривається на ноги.

– Занадто зайнятий? Навряд чи, пане. Ви – перший покупець за цілий день. Прошу, вибачте мою неуважність. Чим можу допомогти?

– Мені б літр вина та ще, мабуть, залежно від ціни, кіло он тих кощавих родзинок, що в нижньому ящику.

І коли Бенту ставить на одну шальку терезів свинцеву гирку й бувалим у бувальцях дерев’яним совком досипає на другу родзинки – доки обидві не прийдуть у рівновагу, – ван ден Енден додає:

– Але я заважаю вам писати. Ну що за обнадійлива й незвична – ні, більше ніж незвична, я б сказав, унікальна – подія: зайти до крамниці й натрапити на молодого прикажчика, який аж так заглибився в процес письма, що не звертає уваги на покупців. Як викладач, я зазвичай переживаю прямо протилежний досвід – застаю своїх студентів за неписанням і недуманням, хоча саме це вони й мали б робити.

– Справи йдуть кепсько, – відказує Бенту. – Тож я просиджую тут годину за годиною, не маючи чим зайнятися, окрім як писати та думати.

Покупець указує пальцем на щоденник Спінози, і досі відкритий на тій самій сторінці, де той писав.

– Дайте-но я спробую здогадатися, що ви пишете. Справи йдуть кепсько, й ви, поза сумнівом, непокоїтеся за долю свого товару. Тож заносите в журнал видатки й надходження, підбиваєте баланс і складаєте перелік можливих виходів із ситуації? Чи не так?

Бенту, почервонівши з лиця, перевертає щоденник догори палітуркою.

– Переді мною, молодий чоловіче, критися нічого. Я – майстер помічати й не зраджую чужої довіри. Та й сам не від того, щоб подумати про заборонене. А крім того, за фахом я вчитель риторики і, запевняю вас, міг би підправити ваші навики.

Спіноза підносить щоденник перед очі клієнта й запитує, тамуючи усмішку:

– А як у вас із португальською, пане?

– Португальською?! А ви, молодий чоловіче, підловили мене. Я знаю голландську. Знаю французьку, англійську, німецьку. Знаю латину та грецьку. Трохи знаю навіть іспанську та якусь дещицю гебрайської й арамейської. Але не португальську. Ви чудово розмовляєте по-голландськи, то чому б вам і не писати голландською? Адже ви, поза сумнівом, тутешній?

– Так. Мій батько емігрував із Португалії, коли я був ще дитиною. І хоч торгівлю й оборудки я веду голландською, та в її книжному варіанті подекуди плутаюсь. Інколи я пишу й іспанською. А ще я глибоко студіював гебрайську.

– Ох, як же мені завше кортіло почитати Святе Письмо мовою оригіналу! На жаль, у єзуїтів я отримав лише слабеньку підготовку з гебрайської. Але ви й досі не відповіли, чи вгадав я, що саме ви пишете.

– Ваш висновок, наче я підбиваю баланс і прикидаю, як поправити торгівлю, ґрунтується, гадаю, на моєму зауваженні, що справи йдуть кепсько. Дедукція логічна, але в цьому конкретному випадку цілковито хибна. Я рідко коли довго думаю про справи й ніколи про них не пишу.

– Он воно що – визнаю свою помилку. Але перше ніж продовжити розмову про предмет ваших записів, я, з вашого дозволу, зроблю коротенький відступ, зауваження педагога: професійна звичка бере своє. Ви неправильно вживаєте термін «дедукція». Процес побудови раціонального висновку на основі часткових засновків (іншими словами, висхідний умовивід: від окремих спостережень до загальної теорії) називається індукцією, тимчасом як дедукція виходить з апріорної теорії і з її допомогою роблять низхідний умовивід до сукупності висновків.

Зауваживши вдумливий і, вочевидь, вдячний кивок співрозмовника, ван ден Енден веде далі:

– То про що ж ви, молодий чоловіче, пишете, коли не про справи?

– Просто про те, що бачу за вікном крамниці.

Ван ден Енден обертається, щоб простежити за поглядом Бенту назовні, на вулицю.

– Погляньте. Кожен поспішає. Носиться сюди-туди весь день і все своє життя. Заради чого? Багатства? Слави? Усолоди тіла? Такі цілі, поза сумнівом, хибні й ведуть у нікуди.

– Чому?

Бенту вже сказав усе, що збирався, але, збадьорений запитанням свого покупця, веде далі: