Читати книгу - "Мати, Карел Чапек"

школі?» - «Все гаразд, тату». А Їрка - тон зразу почне показувати якусь машинку: «Диви, тату!» А близнята витріщатимуть на мене очі та битимуться: хто перший злізе мені на коліна. «Дарма, шибеники, лізьте обидва зразу та не сваріться!» А дружина… це я більше як півроку її не бачив. Більш як півроку. Коли обійму її - чи знов вона так обм’якне, ніби в неї й кісток нема, і зітхне: «Ріхарде…»

Мати. Ріхарде…

Батько (підводиться). Ну що, серденько? Як тобі тут жилося?

Мати (з заплющеними очима). Сам знаєш, коханий, чекала тебе… П’ятого сина тобі породила… Такий слабенький, Ріхарде, бозна, чого він такий тендітний. Може, тому, що я стільки за тобою плакала.

Батько. Дарма, рідненька, він подужчає. Ще й в нього виросте молодчага, герой, ось побачиш.

Мати (з несподіваним запалом). Ні, Я не хочу, щоб із Тоні виріс герой! Досить із мене, Ріхарде, чуєш? Досить я вже заплатила за ваше геройство! Мало хіба, що ти загинув? Чи ти знаєш - чи ви знаєте, що це таке: втратити чоловіка! Якби ти знав, на що я звелася… Що це ти мені накоїв, Ріхарде, як ти міг дозволити, щоб тебе так безглуздо віддали в жертву?

Батько. Серденько, а що я міг удіяти, коли той бовдур полковник сказав, що я боюся… Мусив піти, правда? Він же сказав це… при всіх офіцерах. «Здається, ви боїтесь, майоре?» Я не знаю, рідненька, як би ти повелась, коли б сама це почула.

Мати (підвівшись, тихо). Я б сказала: «Йди, Ріхарде. Такого стерпіти не можна».

Батько. От бач, голубонько, і ти б те саме відчула.

Мати. Бо я тебе кохала, Ріхарде, бо я й досі кохаю тебе! Але тут це ні до чого, мій єдиний; хіба ж ти можеш знати, що робиться з жінкою, коли вона так безтямно, так по-жіночому когось покохає! Я сама не знаю, звідки це в нас; тільки знаю, що мені саме це в тобі страшенно подобалося - твій войовничий вигляд, Ріхарде, дзенькіт твоїх острог, твоя відвага й фанфаронство, твоя чесність і легковажність… Сама не знаю, чому це так мене чарувало. Мабуть, я була дурна, закохана, навіжена; але й тепер… я й тепер би не стерпіла, якби тебе спіткало приниження!

Батько. Ну от бач! А якби я тоді не пішов…

Мати. Ні, ні, Ріхарде, не лови мене на слові! Мабуть… ні, напевне, я б погодилася, щоб ти тоді повівся… не по-військовому. Ти вернувся б до мене й дітей… вийшов би у відставку. Я б… із цим змирилася. І теж любила б тебе. Може… трохи по-іншому. Я знаю, що ти страшенно мучився б… без тієї вояцької честі, але ми… обоє якось пережили б це; зате я принаймні жила б із тобою разом і могла б про тебе піклуватися.

Батько. Як про людину, що мучиться своєю нікчемністю. І це задовольнило б тебе?

Мати. Мусило б задовольнити. А так - чим, ти думаєш, доводилось мені вдовольнятися? Чи багато я мала?

Батько. Я знаю, рідненька… Мені страшенно тяжко. Та майорська пенсія, що ти по мені одержувала…

Мати. І п’ятеро дітей, Ріхарде,- подивись тепер на них. Ти не знаєш, як важко з цим упоратись самотній жінці. Ні, ні, цього ти не можеш зрозуміти. Пробач, коханий, мені не слід би про це говорити, але ж ви, чоловіки, хіба уявляєте… Одежа, харчі, школа - і знов - одежа, харчі, школа… Весь час рахуй, вираховуй, по десять разів кожну одежинку й кожний мідяк у руках обертай - що ви про це знаєте? Звісно, геройства тут нема ніякого, але… й від цього нікуди не дінешся, мій любий. Коханий мій, коханий, чого ти так на мене дивишся? Бачиш, на що я звелася!

Батько. Ти красуня, любонько. Ти вродливіша, ніж була.

Мати. Не балакай казна-чого, Ріхарде. Ми, живі, страшенно змінюємось. Ти - ні, ти зовсім не змінився. Я аж соромлюся, що стала така стара проти тебе. Не дивись на мене, мій єдиний. Адже ж у мене стільки турбот було! І так важко жилося без тебе…

Батько. Ну, з мене ти небагато мала помочі!

Мати. Зате хоч сама не була. А найбільше, любий, найбільше я потребувала тебе, коли діти почали підростати. Ні, ти не думай, вони хлопці славні. Всі - Онджей, Їржі, близнята - завжди раді були помогти мені. Та як виросли, то неначе почали говорити іншою мовою. Я їх не завжди розумію, Ріхарде. Ти, мабуть, розумів би їх краще.

Батько. Не знаю, голубонько, не знаю. Мабуть, і я б не в усьому добрав діла. Хіба я тямлю щось у медицині, чи в авіації, чи в тих дурницях, що ними забили собі голову наші близнята…

Мати. Це ти про політику?

Батько. Атож. Я в ній темний, люба. Я був просто солдат, та й годі.

Мати. А все ж… Тебе вони краще слухалися б. Я знаю, ти хотів і з них поробити солдатів; та коли ти загинув, я сказала собі - ні! Звісно, я ж могла віддати їх до військових шкіл… безкоштовно; але я воліла… я воліла своїми руками заробляти гріш, щоб вони вчилися чогось іншого. Я думала: хай буде медицина, техніка, що завгодно… тільки не армія. Хай роблять щось корисне… і таке, від чого люди не мусять умирати. Якби ти знав, скільки я напрацювалася, щоб їх вивчити… А тепер бачиш, що маю!

Батько. Ну, серденько, мені здається, на них тобі нема чого нарікати.

Мати. Та хтозна… Я сама здаюся собі квочкою, що вивела орлят. Вони один за одним злітають у небо, а я сиджу на землі й кудкудакаю зі страху. Часом я тверджу собі: не будь такою малодушною, не