Читати книгу - "Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник"

Рибалка в човні, зігнувшись, щось робив. Хлопець придивився і зрозумів, що то за звуки. Рибалка кописткою імітував звуки, які видає сом під час нересту. Так здавна підманювали цю рибу і ловили на гниле м’ясо або на жабу.

«Попрошу його, щоб перевіз», - подумав Василь і, склавши долоні рупором, закричав:

— Егей, на човні!

— …ні! — відгукнулася луна понад водою.

Рибалка мовчки погрозив кулаком і продовжував своє діло. Василь знизав плечима, скинув з плеча торбу, черевики й присів на кручі.

— Що вони, всі тут якісь нелюдими? — пробурмотів він.

Рибалка раптом почав швидко-швидко витягувати мотузочку. Біля човна завирувала вода, майнуло щось чорне і блискуче, потім знову зникло. Мотузочка натягнулася, човен зрушив з місця.

— Невже сом? — захоплено ахнув Василь. Він уже забув свої образи, скочив з кручі до берега і, вимахуючи руками, став заохочувати рибалку різними вигуками.

Боротьба тривала кілька хвилин. Сом протягнув човен метрів двісті, потім, втомившись, вивернувся догори черевом посеред течії. Рибалка веслом приглушив його і з натугою втягнув до човна. Василь на око прикинув, що рибина була не менше півтора метра в довжину.

Рибалка зупинився, скрутив з газети цигарку, смачно запалив. Тільки після цього рушив до Василя.

Хлопець полегшено зітхнув, взяв торбу, черевики, ввійшов у воду. Намагався розглядіти обличчя рибалки, який спокійними, легкими помахами весла гнав човен до берега. Але, власне, обличчя у рибалки не було. Все заросло сивою щетиною, що стирчала в різні боки. Здавалося, ніби на тулубі виросла химерна цупка щітка, а в ній десь ховалися очі, губи і ніс.

Човен ткнувся в пісок. Рибалка подивився на Василя і дружнім тоном запитав:

— Ну ось тепер кажи, що треба?

Василь здивувався. З-під брів, що віхтями стирчали під насунутим кашкетом, на нього зиркнули блакитні, зовсім дитячі, ясні очі. Розсунулася щетина внизу, блиснули пожовтілі від тютюну зуби, почувся підбадьорливий сміх.

— Ти що, розсердився на мене? Га? Ти ж бачив? Рибу я ловив…

— Та ні, діду! Я нічого…

— Ну то й добре, що нічого… Так тебе, може, перевезти?..

— Еге ж. На той бік…

— Чого тобі туди?

— До Данила… куговщика…

— Хм… — Рибалка здивовано і водночас єхидно примружив око. — А ким же він тобі доводиться?

— Та ніким… Просто мені розповідали, що там мало людей, є хороші місця для риболовлі…

— А якщо Данило не захоче тебе?

— Не біда. — Василь безтурботно махнув рукою. — Ночуватиму в лісі. В мене є палатка з брезенту…

— Ну раз таке діло, то сідай, хлопче. Перевезу… Як звати тебе?

— Василем…

— Клади торбу сюди, Василю. Обережно ступай, там сом лежить, роздушиш. Сідай. Не хапайся за борт руками, сиди смирно…

Старий вперся веслом в берег, виштовхнув човна на течію. Кілька сильних помахів, і веселий вир Дніпра захопив благеньку посудину в свої обійми. Висока гора поволі віддалялася.

— А скільки візьмете? — раптом обізвався Василь, згадавши пригоду на дебаркадері.

Рибалка від несподіванки перестав гребти, лупнув кілька раз блакитними очима.

— Кого візьму? — незрозуміло перепитав він.

— Ну грошей… Четвертак? Еге ж?

Старий сердито засопів, ображено сплюнув набік.

— Тебе за борт викинути? Вліз до мене в човен і ображаєш…

— Не сердьтеся, діду! — Василю було прикро і радісно водночас. — їй-богу, я не хотів… Мені так сказали вранці, що переїхати через Дніпро коштує «двадцять п’ять рупчиків»!

Рибалка розкотисто зареготав, витер долонею сльози в куточках очей, докірливо поглянув на Василя.

— Ага… Тепер зрозуміло. Це тобі сказав той тип на дебаркадері. Я його добре знаю. Самогонку глушить і спить… А ти теж гарний — по одному мерзотнику інших людей судиш…

— Винуватий… Вибачте! — Василь так щиро посміхнувся, що старий замовк. Він поглянув на високе світле чоло хлопця, на сірі блискучі очі, наповнені дивним смутком і ласкою, і лагідно поклав почорнілу, зашкарублу від роботи долоню на його плече.

— Ну й гаразд. Мир. І не дуже зважай на всяких таких… Хай їм біс…

Човен знову рушив до лівого берега, а старий рибалка продовжував говорити низьким, розміреним голосом, ніби вторив дніпровській воді, що плюскотіла за бортом, ніби будував з простих, але вагомих слів чіткі, ясні і правдиві формули мудрості, перевірені довгим часом:

— Звичайно, негарно, коли зустрічаєш в житті поганців. Вони найкращий настрій можуть зіпсувати. От буває так… Чоловік здоровий, веселий, щасливий. Взяв відпустку, поїхав відпочивати. Навколо ліс, ріка, трави, квіти… Купайся, лежи на траві, ходи в ліс. І раптом у того чоловіка вискочило на тілі кілька чиряків. Ну що таке чиряк? Дурниці? Еге! Не кажи… Всього три чиряки можуть чоловіка звести з розуму. Уяви собі — в тебе чиряк на нозі, на шиї і… ну, на невдобному місці… Шию не повернеш, в ліс гуляти не підеш, сісти — не сядеш. Не чоловік, а колода. От тобі й три чиряки. Та ще й купатися не можна, бо застудишся і тоді буде… як його називають? Ка… кур… кур…

— Карбункул, — підказав Василь.

— Еге ж. Одним словом, загальні збори чиряків… Василь засміявся.

— Що, хіба я неправду кажу? Такий чоловік, як от тобі зустрічався вранці, настоящий чиряк. Псує весь настрій. Тільки ось ти перегинаєш палицю… Зустрів такого