Читати книгу - "Сестри крові"

Рути ж він ставився як до дитини. Втеча Юліани викликала в нього розпач і смуток, він не знаходив собі місця, хотілося кинутися за нею вслід, догнати, порозумітися, переконати, знайти спосіб повернутися. Він перебував у важкій задумі, викликаючи стурбовані погляди Айзека. Бо коли комусь відмовляв апетит – це вже було занадто, з цим Айзек змиритися не міг. Звісно, він чудово розумів стан Лукаша, але попервах лише мовчки спостерігав за його поведінкою, як і за поведінкою Рути. Якщо в душі Лукаша постала пустеля, то такої пустелі в душі Рути не було, вона готова була кинутися у вир кохання і вже перебувала на порозі цього виру, тільки з усіх сил себе стримувала, відкидала думки про Лукаша, намагалася не думати про нього, щоб не зазнати ще більшого болю. І це гнітило обох.

Айзек напружив увесь свій інтелект, щоб рятувати ситуацію. Але він розумів, що тільки час може залікувати розпач і тугу. Рано чи пізно на місці втраченого кохання виникне інше, мусить виникнути. Інакше й не буває. Потреба когось кохати – це вогник, який жевріє все життя, але час від часу його треба підсичувати, щоб не згасав, інакше кохання перетвориться на ненависть.

Рута збирала цвіт глоду за мурами міста, коли почула голос Франца. Озирнулася й побачила його на бричці, він махав їй рукою.

– Гей, Руто, не бажаєш махнути зі мною у Винники та навідати стару Вівдю?

Рута вагалася не довго. Кілька днів тому до аптеки «Під Крилатим Оленем» завітав Ґрозваєр і в присутності Лукаша звернувся до неї з доволі дивним проханням.

– Не знаю, чи ви чули, а наші вивідачі потверджують, що це безперечний факт – у Хмельницького на службі є чарівниці. Беручи приклад з давніх греків, він завше звіряє за їхніми чарами та гаданнями всі свої наміри й дії. Вони не тільки підказують йому, коли найсприятливіший день для битви, але й здатні навіювати ворожому війську страх і паніку, відбирати силу й хоробрість. Ми в цьому вже переконалися не раз і ніколи не застосовували подібних методів їм на противагу. Отже, в мене дуже проста пропозиція. Вам, мабуть, відомо, куди поділася Вівдя. Я б хотів, щоб ви її переконали зібрати місцевих чарівниць і спробувати протистояти козацьким чарівницям.

– А в нагороду ви їх спалите? – запитав Лукаш.

– Ні, я обіцяю, що ніхто їх не зачепить. Просто, коли ворог наблизиться до Львова, нехай би вони зібралися в одному місці й почали діяти. Так і передайте: всім чарівницям, які погодяться рятувати місто, я надам вічне помилування від усіх минулих і майбутніх прогріхів…

Рута відповіла, що спробує при нагоді ці слова передати Вівді. Та була ще одна причина, щоб побачитися зі старою. Про це її попросив Лукаш, розповівши про дивну пригоду доктора Геліаса: однієї ночі він прокинувся, почувши над головою чийсь шепіт, і побачив, що над ним стоїть кремезний чоловік. Приставивши доктору до горла кинджал, невідомий нагадав про давній ще молодечий гріх доктора, який спокусив дівчину і покинув. Вона народила хлопчика й з розпачу його втопила. Але немовля не втопилося, виросло й оце стоїть над ним. А дівчину за такий гріх стратили. Доктор після того весь час мучився у здогадах, хто ж то міг бути: хтось, хто живе в одному з ним місті, кого він не раз уже бачив? Це йому не давало спокою. Лукаш думав, як би йому допомогти, коли Рута пригадала, що Вівдя, як ще була молодицею, бабувала в околицях Сянока, приймаючи пологи. Може, вона й чула щось про той випадок.

Бричка поторохтіла битим гостинцем, піднімаючи позад себе куряву. Кури з голосним кудкудаканням звільняли їй дорогу, услід за бричкою дзявкотіли пси, мекали кози й ревіли корови.

– А чого ти вибрався до Вівді? – запитала Рута.

– Везу їй мандрагору. Щось у нас, знаєш, з тим Големом ніц не виходить. Не оживає. Очима водить, кліпає, пальцями ворушить, а підвестися не годен. Може, стара поможе. А як ні, доведеться їхати за тридев’ять земель по вампіра.

– Упир може допомогти?

– Остання наша надія.

– Навіщо вам той Голем?

– Як то навіщо? Львів боронити.

– Мандрагору не так легко добути. Вона кричить, коли її висмикують із землі, і вбиває того, хто це робить. Як вам то вдалося?

– Я на пошуки мандрагори беру якогось приблудного пса і тиждень його нацьковую.

– І тоді гине він?

– Так. Але не я вигадав такий спосіб. Він віддавна існує. Обабіч шляху тягнулися хатинки передмістян, які нічим не вирізнялися від селянських, бо вкриті були або соломою, або ґонтою, зліплені були абияк нашвидкуруч, щоб не надто потерпати, коли татари нападуть і спалять. За день можна знову таку саму халупу звести. Але подекуди біліли й вілли з колонами та різними оздобами. Минаючи церкву Святого Петра, Рута перехрестилася, Франц зиркнув на неї зизом і усміхнувся. Вище церкви на пагорбі височіла дерев’яна сторожова вежа, з якої стежили за всіма трьома шляхами, що вели до Львова, а неподалік скрипів старими хворими крилами Чортів млин. Франц притримав коней і помахав комусь рукою.

– Кому то ви махали? – запитала Рута.

– Тому, Хто В Млині Сидить.

– Такий самий, як ви?

– Ні, страшніший. Перемелює грішників на борошно.

Рута обернулася – на крила млина злетіла зграя чорних ворон і крутилася разом з ними, зловісно каркаючи. Далі дорога вела на Винники, оточена з обох боків густим лісом, де ще недавно бушували розбійники, але тепер купецькі валки вільно проїжджали небезпечне колись місце.

Вівдю вони застали на обійсті – якраз закінчувала доїти козу. Стара дуже втішилася гостям, повела до хати й пригостила узваром. Рута розповіла про все, що з нею відбулося останнім часом, не згадуючи при цьому про свої почуття до Лукаша, однак Вівдя бачила її наскрізь і запитала:

– Ти хочеш, аби я тобі допомогла?

– Авжеж, хоче, – засміявся Франц, затягуючись густим димом з люльки.

– Не знаю… – ледве чутно промовила Рута й почервоніла.

– То я поможу, – сказала стара. – А ти чого приволікся? – Осьо маєте мандрагору. А мені вділіть тої мазі, якою чарівниці мастяться, коли на Лису гору збираються.

– Я давно вже на жодну Лису гору не літаю.

– Але мазюку маєте?

– Та десь була. Нащо вона тобі?

– Спробуємо нашого Голема намастити. Ану ж поможе, й він встане.

Стара витягла з полиці потріпаний старий фоліант і розгорнула його.

– Та-ак… що ми тут маємо. «Archimenida – вислана на землю справедливою Темідою. Помічна на відкриваннє злочинів і