Читати книгу - "Олив'яний перстень, Степан Васильович Васильченко"

Сидять, нудяться, ковтають слину.

На порозі в клуні виринули двоє малюсіньких хлоп'ят, одно трохи більше, другий зовсім як качан: обоє в сорочках. Очі як гудзики — цікаві-цікаві. Держаться за руки, дивляться.

— А що, хлопці, скажете?

Нічого хлопці не казали, тільки боязко відступили. Проте зовсім тікати не мали охоти.

— Як вас, хлопці, зовуть?

Не мавши що робити, почали розмову з дітьми. Діти соромливо перезираються, мовчать. А очей не зводять і на позиціях стоять твердо.

Вітя, щось згадавши, раптово схопився з місця, до старшенького:

— А скажи мені, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа? Всі заворушились: — ага! ану!

— Ги! — засміявся хлопчик, лукаво, спідлоба позирнувши на киян. Оченята засвітились: «Ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа».

Товариші обступили, всі разом почали допитуватись, лагідно, улесливо:

— Скажи, дамо копійку! Та скажи ж!

Хлопчики одвертались, червоніли і сміялись-сміялись — брали за жарт. Напослідок старший осмілів і несподівано товстим голосом, виразно, слово за словом вичитав, звертаючись до Костя:

— А ти ж ото на чому сидів — хіба не на ступі? Кость зирк — під боком якесь химерне приладдя, що раніш не звернув уваги.

— Та це ж, мабуть, вона й є!

Обдивляються, шарять у ній. Вітя витяг якусь химерну залізячку, з одного кінця закручена в кільце, на другому теліпається залізна платівочка.

— А це, мабуть, і ключ.

Знову до хлопчика:

— А правда ж, що це ключ?

Хлопець засміявся дужче:

— А то ж хіба що?

Вертять той ключ на всі боки, плечима знизують.

— Що ж із ним робити?

Хлопчик, видимо, зрозумів, що це за люди, осмілів зовсім, і в нього розумно засвітились оченята.

— Ось ходімте, я вам покажу.

Привів до хати, до дверей. Указує:

— Стломляйте в оту ділку. Ні! Ні! Не тим кінцем! — І обоє маленьких зареготали: «Звідкіля, мовляв, ці чудні люди!»

— Дайте, я вам одчиню.

Взяло ключ, не достане до дірки. Командує — підніміть. Підставили дране відро. Хлопчина стеребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зціпило, очі нахмурило, аж почервоніло. Манісінька ручка цупко повертає ключ.

— Уже!

Двері відчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув, пробують замикати і одмикати. Сміються.

— Ну й справа!

Посідали на лаві, снідають. Малі поставали коло печі знову не зводять допитливих серйозних оченят.

Гарячі жнива… Людей у полі, як мурашок. Кияни ще не бачили стільки. Косарі — рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті холодки, прип'яті пасуться коні; під возами — колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина, робітниками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хвилювання. Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі здавалися комашками в цьому краєві серед праці й золотого хліба.

…Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги — самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Києві, тепер… тепер — на тім світі. Озираються, все лічать нав'язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:

— А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:

— Та, мо, й буде.

— Ні, ні! Там хіба півснопа, не більше! — невблаганно гукає Настя.

— Ану, женці-молодці! Ану, робітники! — в жарт підганяє хлопців брат Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спільній ниві.

Він з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті, кучерями. Сам жне, а очі сміються. Все погукує:

— Ге, ге! А хто ж то з вас, женці-молодці, стільки стебла за собою кидає? — Або: — А хто ж то на ту руку перевесло крутить!

Пішов пити воду, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув — перевесло розлізлося, як гниле, і сніп розсипався:

— Це так по-київському?

— Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи — навчаться! — оступається за киян Бондариха. Зв'язала свій сніп, переходить на постать до хлопців.

— Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити! — Перев'язує їм снопи, крутить перевесла, учить.

Дожавши снопа, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:

— Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:

— Та я вже й сама не знаю, всі хлопці браві, гудити не буду.

— А одначе? Чи не отого кучерявого? — накивує Кирило оком на Вітю.

Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на Костя. А Кость мов і не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тільки уші та шия чогось зашарілися вогнем.

Кирило сміється.

— То ж то він до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.

— Кость, ось про тебе говорять! — гукає Вітя. Кость — мов і річ не до нього.

— Та буде вже! Отак засоромили козака, — сміється Оксана.

— Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорілась? — неповинним голосом звертається до всіх Кирило. Далі до Насті: — Насте, не гори так, а то жито запалиш!

Настя сердито вертить головою:

— Оці ще! Як почнуть…

Бондариха:

— О, цей уже дядько! Ні старого, ні малого — нікого не минає, щоб не зачепити.

— Ну, діти, не стіймо, сонечко не стоїть.

…Сонце палить. Дедалі дужче, аж