Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Знайти камінь було не важко. Утікач зняв із себе сорочку, загорнув у неї камінь і цим згортком почав сильно, але не гучно бити по краю дошки.

Після кількох ударів дошка відскочила. Потім таким же чином утікач вибив і другу дошку.

— Лізь перший, — сказав він Миколці, — подивись, чи є хто-небудь у дворі.

Миколка відхилив дошки і, відчуваючи, як сильно б'ється серце, проповз у тепер вже широку щілину.

Тут, біля паркана, теж росла кропива, праворуч стояв невеликий дровник — він був відчинений, — а ліворуч, за деревами, виднілася собача буда. Пес, брязкаючи цепом, несамовито гавкав.

Невеликий будинок Микити Кузьмича стояв посеред двору. На його дверях висів чималий замок. Але про всякий випадок Миколка обережно обійшов навколо будинку. Всі вікна були зачинені і закриті завісами.

Ніхто не зупинив і не окликнув його. Миколка повернувся до щілини і тихо промовив:

— Лізьте! Нікого немає!..

— Придержи дошки… отак… — Утікач насилу просунув плечі в щілину. — Дай-но руку… Підтягни мене трохи…

Миколка схопив обома руками його широку долоню з короткими пальцями і щосили почав тягнути до себе.

— Давай, давай, малий, давай! — шепотів утікач, стараючись просунутися між дошками. Нарешті це йому пощастило. Знесилений, він упав на землю і з хвилину надривно і глибоко дихав.

— Ховайтеся! Ховайтеся!.. — квапив його Миколка. — Він може зараз повернутись…

Утікач підвівся і зашкандибав до сарая.

— Постарайся знову забити цвяхи, — мовив він, переступаючи через поріг.

Але цвяхів забити не пощастило. Рипнула хвіртка, і Миколка ледве встиг відскочити од сарая. Стежкою до будинку швидко йшов Борзов. Він був чимось незадоволений і палицею, яку держав у руці, збивав голівки квітів.

Миколка завмер. Тікати назад — значить, видати людину, яка довірилася йому. Залишитися на місці — треба пояснити, як він потрапив у двір, де за сторожа такий злий собака.

Дзвякнув замок, що його відмикав Микита Кузьмич, і двері відчинилися. Зараз він увійде в будинок, і тоді Миколка зможе утекти.

Але Микита Кузьмич не поспішав заходити в дім. Він стояв спиною до Миколки і про щось думав. Потім Миколка почув його рівний голос:

— Іди за мною…

Стукнули двері, і Микита Кузьмич зник за ними. Миколка боязко піднявся на ґанок і довго, перше ніж зайти, стояв з завмерлим серцем.

— Ввійди ж нарешті, — почувся приглушений голос Микити Кузьмича.

Банщик у пальті і в шапці стояв посеред кімнати. Гостре обличчя його було зле, а руки нервово крутили палицю.

— Як ти сюди потрапив? — запитав він, намагаючись говорити спокійно. — Адже я казав тобі, щоб ти переліз через паркан.

— Я й переліз через паркан, — відповів Миколка.

— Подивись мені в очі… Брешеш! Тебе б розірвав собака. Як ти сюди забрався, відповідай!..

— Я переліз через паркан… — стараючись дивитися просто в колючі очі Борзова, промовив Миколка.

— Ну й ну! — посміхнувся Борзов. — Ти, я бачу, мастак брехати. А чому ти мене не почекав? Ти ж бачив, що я додому не пішов!..

— Бачив!..

— А я тобі що сказав? Щоб ти переліз через паркан, коли я буду вдома. Тебе ж міг покусати собака!

— А у вас собака на цепу.

— Он як. Значить, ти лазив на сарай!..

— Лазив.

— Так, так… Виходить, ти не через сарай сюди потрапив… А я подумав, було, що собака тебе пожалів. Он які справи… Десь у паркані є щілина… Іди, покажеш…

— Ні, ні! — вигукнув Миколка. — Не треба ходити.

— Чому не треба? — прищурився Борзов. — Це ж не в твоєму паркані щілина, а в моєму. Показуй!..

— Ні, ні, я не піду…

Борзов раптом якось подобрішав:

— Що з тобою, Миколко?.. Ну не ходи. Я й без тебе її знайду. На ось, пиріг тут у мене є. Поїж.

Він поставив тарілку з пирогом на стіл і вийшов у двір. Миколка підбіг до вікна і з завмираючим серцем стежив за Борзовим. Той повільно йшов уздовж огорожі і уважно розглядав її. Раптом він нагнувся і щось підняв з землі. Миколка з жахом побачив, що в руках у нього сорочка втікача, в яку було загорнуто камінь.

А далі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Борзов кинувся до собаки і спустив його з цепу, собака, голосно гавкаючи, помчав до сарая. Борзов розчинив двері і тут же зачинив їх на засув.

— Стережи! — крикнув він собаці і побіг з двору.

Миколка вискочив у двір — він віддав би життя, щоб допомогти втікачеві. Пес одразу ж накинувся на Миколку, повалив його. Величезна ощирена паща уткнулася йому в обличчя.

Зачинений у сараї втікач щосили гупав у двері, намагаючись висадити їх.

— Дік, назад!.. Лягай!.. — Борзов з двома солдатами вже вбіг у двір. — Він тут, у сараї!.. Беріть його…

Пес, підкорившись господареві, влігся поруч з Миколкою і тільки поводив налитими кров'ю очима.

Солдати витягли з сарая втікача. Він упирався, голосно лаявся. Солдати били його по руках і ногах.

— Іди, іди, негіднику! — кричав на нього Борзов. — На тебе давно вже зашморг чекає!

Втікач відповідав лайкою.

— Зрадник! Банщик нещасний!.. Ще не відомо, хто з нас раніше здохне!..

Нарешті його повели. Борзов причинив сарай і витер піт з лоба.

— Ну, ходімо, — примирливо сказав він Миколці.

Але Миколка весь зіщулився від ненависті. Очі у Борзова стали страшними. Він міцно схопив Миколку за руку і потягнув у дім.

— Рано