Читати книгу - "Постукай у моє вікно!, Анатолій Григорович Костецький"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну як? — поцікавився Вітько.
— Вищий клас! — гигикнув Славко.
— Карл-сон-чик наш! — продекламував Сергій, і ми ще дужче розреготалися.
Тут Вітько зрозумів, що сміємося ми не з віршів, а 8 нього, товстого й червонощокого, мов дівчисько. Він схлипнув і кинувся геть. За кілька днів ми помирились, але віршів своїх Вітько нам більше не читає.
“Нічого, — думав я, — аби не кидав писати. Стане колись всесвітньовідомим, і ми згадаємо, як чули його перший виступ!”
Такий він, наш Вітько! Тож ясно, що придумати якесь там ім'я — для нього пусте!
Нарешті всі надивились на Гриню досхочу й почали збиратись додому. Аж тут подзвонили в двері. Я попросив хлопців зачекати й побіг відкрити.
За дверима стояв незнайомець. Під пахвою в нього був чорний облізлий портфель, а на голові сидів чудернацький зелений капелюх.
— Здрастуйте, молодий чоловіче! — якось надто ввічливо привітався він. — Це ви — Юрко Почепцов?
— Так, — відповів я.
— І це ви повісили об'яву?
— Яку… об'яву? — почав я, та раптом усе зрозумів. “Він! Хазяїн Грині!..” — подумав я, і в грудях мені похололо…
Скажи “привіт!”— Може, запросите мене до квартири, чи так через поріг і розмовлятимем? — порушив тишу незнайомець.
— Вибачте! — знітився я. — Заходьте, будь ласка.
— А це що за збори? — поцікавився він, коли побачив хлопців.
— Ніякі не збори! — заперечив я. — Ми просто так… Ви проходьте на кухню, воно там.
— Що — “воно”? — здивувався незнайомець.
— Не “що”, а “хто”! — поправила його Вітуня. — Бо воно живе.
— Звісно, “хто”! — сказав я. — Ваш Гриня.
— Пробачте, але я не дуже розумію, про якого Гриню ви говорите. Нема в мене ніяких Гринь!
— Як нема?! — здивувався тепер Сергій. — А ваше граченя?
— А, так ви про граченя! — нарешті зрозумів незнайомець. — Так би й казали, а то “воно”, “Гриня”! А ви чому, власне, вирішили, що воно моє? Ви знаєте, хто я?
— Звичайно, знаємо! — відповів Славко. — Ви його хазяїн.
“Поганий хазяїн!” — подумав я, та змовчав.
— От і не вгадали! — посміхнувся незнайомець. — Я — ваш новий кербуд! Хе-хе…
— Ви… правду кажете? — не повірила Вітуня.
— Дівчинко! — суворо обірвав її кербуд. — Запам'ятай: Зіновій Всеволодович Панько, тобто я, завжди каже правду!
— Вибачте нас, Зіновію Всеволодовичу! — загомоніли відразу всі. — Ми теє… ну, ми того…
— Я бачу, що ви “теє” і трохи, мабуть, “того”, але, — і він подивився на мене, — запам'ятайте раз і назавжди, громадянине Почепцов: ніяких об'яв без мого дозволу вивішувати не можна! В нашому будинку, який бореться за звання найкращого в районі, біля першого парадного є спеціальна дошка для об'яв та оголошень. Двері — не для цього! Ясно?
— Ясно! — відповіли ми як один.
— Тоді бувайте і про це не забувайте! — заговорив раптом віршами кербуд і сам здивувався. — Ти ба, поет!.. Ну добре, пішов. А об'явочку зніміть, “товариші громадяни”!
— Здається, в_с_е! — сказав Славко, і ми полегшено зітхнули.
— Нам теж час. Бувай! — попрощалися хлопці. — А об'яву ми знімемо.
Вони помахали Грині — н_а_ш_о_м_у Грині! — і пішли, а я нагодував граченя й сів за уроки.
Скоро прийшов тато.
Він зазирнув до кухні й одразу — точнісінько як я у хлопців — спитав у мене:
— Ну як?!
— Люкс! — відповів я Сергієвим слівцем, і тато щасливо посміхнувся.
— Ти уроки робиш? — помітив він. — Роби, роби, потім розкажеш.
Тато відрізав хліба й сиру, налив чаю і спитав:
— Ти пробач, я на хвильку. Можна, я побуду з ним… з граченям?
— Звичайно, можна! — щедро дозволив я, бо чудово знав: тато теж давно мріяв про щось живе.
— Я трошки, поки ти вчиш, — зрадів тато, взяв коробку з Гринею і поспішив до себе.
А коли я впорався з уроками, ми з татом сиділи на кухні й розмовляли. Я розповів йому про всі наші пригоди. А потім тато розповів мені про граків.
Виявляється, вони живуть майже по всіх куточках Радянського Союзу, а навесні прилітають найпершими. Гніздяться вони величезними колоніями і з року в рік повертаються на старі місця. Граки знищують шкідливих комах, очищають ліси й поля. І що цікаво — їх можна навчити розмовляти! Звичайно, не так добре, як людину, але хоч кілька слів.
— Тату, а давай Гриню навчимо, — попросив я.
— А що, спробуємо! Уявляєш, приходимо додому, а він нам: “Привіт!” Або хтось питає, як його звуть, а він “Гриня!” Здорово?..
— Здорово! — погодився я. — А як його вчити?
— Не так і просто, — зізнався тато. Треба йому щодня повторювати одне й те ж, може, й навчиться, коли не ледачий.
— Та він кращий за всіх! — захоплено вигукнув я.
— Навіть за нас із мамою? — примружився тато.
— Ой, що ти! Гриня кращий за всіх граків.
— Коли так — навчиться! — погодився тато й пішов зустрічати маму з роботи. А я прибрав на кухні, склав на завтра портфель, підкинув Грині сиру — раптом їсти схоче! — і пішов спати.
Сьогодні я заснув одразу. Навіть не чув, коли прийшли батьки. І всю ніч мені снилось, як ми з Гринею балакаємо про все, про все на світі.
Гімнастиці — ура!Тепер дні минали швидко й весело. А з ними непомітно промайнули осінь та зима.
Гриня став уже зовсім нашим і тільки-но помічав когось, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Постукай у моє вікно!, Анатолій Григорович Костецький», після закриття браузера.