Читати книгу - "Хойті-Тойті, Олександр Романович Бєляєв"

Вагнер підсунувся ближче до голови слона, розклав перед собою маленький столик і почав писати відразу в двох зошитах — правою і лівою руками. Вагнер завжди виконував одночасно не менше як дві роботи.

— Отже, розповідайте! — сказав він, звертаючись, очевидно, до слона. Слон протяг хобот майже до самого вуха Вагнера і почав дуже швидко шипіти з короткими перервами:

— Ф-фф-ффф-ф-фф-ффф.

“Точнісінько, як азбука Морзе”, - подумав Денисов, розкриваючи товстий зошит у клейончатій оправі.

Вагнер лівою рукою записував те, що диктував йому слон, а правою писав наукову роботу. Слон ішов розміреною ходою, і плавне погойдування майже не заважало писати. Денисов відкрив щоденник Пєскова і незабаром захопився читанням.

Ось що було написано в щоденнику.

“27 березня. Мені здається, що я потрапив у кабінет Фауста. Лабораторія професора Вагнера дивовижна. Чого тільки тут нема! Фізика, хімія, біологія, електротехніка, мікробіологія, анатомія, фізіологія. Мабуть, немає такої галузі знання, якою не цікавився б Вагнер, або Ваг, як він просить себе називати. Мікроскопи, спектроскопи, електроскопи… всілякі “скопи”, які дають можливість бачити те, що недоступне неозброєному оку. Потім іде таке ж “озброєння” для вуха: вушні “мікроскопи”, з допомогою яких Вагнер чує тисячі нових звуків: “морських гадюк підводний хід й долинної лози зростання”. Скло, мідь, алюміній, каучук, фарфор, ебоніт, платина, золото, сталь — у найрізноманітніших формах і поєднаннях. Реторти, колби, змійовики, пробірки, лампи, котушки, спіралі, шнури, вимикачі, рубильники, кнопки… Чи не відображає все це складності мозку самого Вагнера? А в сусідній кімнаті цілий паноптикум: там Вагнер вирощує тканини людського тіла, живить відрізаний у людини палець, кроляче вухо, серце собаки, голову барана і… мозок людини. Живий, мислячий мозок! Мені доводиться доглядати його. Професор розмовляє з мозком, натискуючи пальцем на його поверхню. А живиться мозок особливим фізіологічним розчином, — я повинен пильнувати, щоб він завжди був свіжий. З деякого часу Вагнер змінив склад розчину, став “посилено живити мозок”, і — дивна річ! — мозок почав дуже швидко розростатись. Можна сказати, що цей мозок завбільшки з великий кавун — красиве видовище.

29 березня. Ваг про щось пильно радиться з мозком.

30 березня. Сьогодні ввечері Ваг сказав мені:

— Це мозок одного молодого німецького вченого, Рип-га. Людина загинула в Абіссінії, а її мозок, як бачите, живе і мислить. Але останнім часом мозок засумував. Око, яке я приробив мозкові, не задовольняє його. Він хоче не тільки бачити, а й чути, не тільки нерухомо лежати, а й рухатись. На жаль, він висловив це бажання трохи запізно. Коли б він сказав про це раніше, я б, можливо, й задовольнив його. Я зміг би знайти в анатомічному театрі труп відповідного розміру і пересадити мозок Ринга в його голову. Якщо тільки та людина померла від хвороби мозку, то, пересадивши новий, здоровий мозок, мені вдалося б оживити мерця. І мозок Ринга здобув би нове тіло і всю повноту життя. Але справа в тому, що я робив спробу розрощення тканин, і тепер, як бачите, мозок Ринга настільки збільшився, що не ввійде у жоден людський череп. Людиною Рингу вже не бути.

— Що ви хочете цим сказати? Що Ринг може бути кимсь іншим, крім людини?

— Авжеж. Він може бути ну хоча б слоном. Правда, до розміру слонового мозку його мозок ще не доріс, але це справа наживна. Треба тільки подбати про те, щоб мозок Ринга набрав потрібної форми. Мені скоро пришлють череп слона; я посаджу в нього мозок і нарощуватиму його тканини доти поки вони не заповнять усю порожнину черепа.

— Не хочете ж ви зробити з Ринга слона?

— А чому б і не зробити? Я вже говорив з Рингом. Вій так хоче бачити, чути, рухатись і дихати, що погодився б бути навіть свинею чи собакою. А слон — благородна тварина, сильна, довголітня. І він, тобто мозок Ринга, може прожити ще сто-двісті років. Хіба це погана перспектива? Ринг уже погодився…”

Денисов відірвав погляд від щоденника і звернувся до Вагнера:

— Скажіть, то невже слон, на якому ми їдемо…

— Так, так, у нього людський мозок, — відповів Вагнер, не перестаючи писати. — Читайте далі і не заважайте мені.

Денисов замовк, але не зразу повернувся до щоденника. Думка про те, що слон, на якому вони сидять, мас людський мозок, здавалась йому страхітливою. Він дивився на тварину з чуттям моторошної цікавості і майже забобонного жаху.

“31 березня. Сьогодні прибув череп слона. Професор розпиляв череп уздовж по лобі.

— Це для того, — сказав він, — щоб укласти мозок і щоб зручніше було його взяти, коли треба буде перекласти з цього черепа в інший.

Я оглянув череп всередині і був здивований, що простір, призначений для заповнення мозком, був порівняно невеликий. Зовні слон здавався значно “розумнішим”.

— З усіх сухопутних тварин, — вів далі Ваг, — слон має найбільш розвинуті лобні пазухи. Бачите? Вся верхня частина черепа складається з повітряних камер, які неспеціаліст вважає звичайно за мозкову коробку. А мозок, порівняно зовсім невеликий, захований у слона дуже далеко, ось де; приблизно в ділянці вуха. Тому постріли, спрямовані в передню частину голови, й не досягають звичайно мети: кулі пробивають кілька кістяних перегородок, але не руйнують мозку.

Ми з Вагом зробили кілька дірок на черепі, щоб протягти через них трубки, які постачають мозкові живильний розчин, а потім обережно вклали мозок Ринга в одну з половинок черепа. Мозок заповнив далеко не весь призначений для нього простір.

— Нічого, в дорозі доросте, — сказав Ваг, присунувши другу половину черепа.

Признатись, я