Читати книгу - "Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський"

Пластмасова трубка потяглася до його рота і, тільки він розтулив губи, почастувала таблетками. Жовті й червоні кола зникли. Крізь прочинені двері Павло Петрович побачив прямокутник ландшафту з високими травами і низькорослими пальмами. Неподалік від місця приземлення громадився десятиметровий стовбур банана з важкими китицями плодів. Не вірилось, що ця рослина не дерево і навіть не кущова рослина, а лише багатолітня трава.

Павло Петрович вийшов з гравільота. Назустріч йому уже поспішав мулат в оранжевому шоломі.

— Я слідчий Ради, мені потрібний професор Саукальніс, — сказав Павло Петрович, і обличчя мулата змінило усмішку на вираз багатозначності.

— Ходімо, я проведу вас.

Професора вони знайшли на березі океану.

— Давайте сядемо у затінку, — запропонував він Павлові Петровичу.

Кілька хвилин професор мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті промовив:

— Значить, хочете знати, чи абсолютно надійний біологічний карантин ракети типу “В-91”?

Він викликав по відеофону Головну бібліотеку космічних повідомлень, попросив показати схеми, задав кілька запитань. Підвівся і, повісивши відеофон на груди, спроектував схеми на пісок. Довго стояв нерухомо, вивчаючи їх, а вітер грався його волоссям, закидаючи пасма на чоло, ніби намагався приховати зморшки. Помітивши запитливий погляд слідчого, мовив заспокійливо:

— Я добре пам’ятаю цей тип конструкції. Але хочу дещо уточнити. Адже для вашого підзахисного, наскільки я розумію, було б краще, коли б я відповів “ні”. А доведеться відповісти “так” Якщо всіх умов карантину дотримано, інфекція не проникне за другу обшивку ракети. В її конструкції було багато вад, але щодо цього…

— Дякую, професоре, до побачення.

Павло Петрович, піднявшись з піску й обтрушуючись, подався до гравільота. Він уже забув і про професора, й про Танганьїку, а через декілька хвилин опинився за сотні кілометрів від Африки. Але на штанях у нього був африканський пісок.

Ця людина, геолог і хімік, була дуже схожа на Кантова. Певно, довгі роки польоту наклали на них однаковий відбиток. Так чоловік і дружина стають поступово схожі одне на одного.

За хвилину після знайомства Павло Петрович уже проаналізував, чим вони схожі. Трохи зігнуті й опущені донизу плечі, бугруваті, надміру розвинуті мускули грудей і спини. Оранжева засмага. Постійно примружені очі, сторожкий оцінюючий погляд ніби запитує: що ти таке, чого від тебе сподіватися?

А що різнить їх — геолога Істоцького й командора Кантова? Цього Павло Петрович ніяк не міг визначити. Почав уже навіть сердитися на себе.

Спалахнула лампочка на столі, запищав сигнал. Істоцький натиснув на клавіш, автоматично відчиняючи двері. Простора кімната відразу стала тісною: зайшов Петро. Істоцький здивовано глянув на гостя, збираючись задати питання. Павло Петрович попередив його:

— Це мій колега.

“Ну й асистенти тепер у слідчих”, — подумав Істоцький, з повагою дивлячись на ручища гіганта.

І раптом Павло Петрович зрозумів, у чому головна різниця між геологом і командором Кантовим. Не в кольорі волосся, не в обличчі… Незначна, здавалося б, деталь: у Істоцького недбало застебнута куртка, з-під неї вибивається у жовту клітинку сорочка. І відразу ж пригадується, як на всі “блискавки” наглухо — аж до підборіддя — застебнута куртка звинуваченого Кантова.

— Розкажіть про командора. Що він за людина? — попросив Павло Петрович.

Обличчя Істоцького пожвавішало, потім стало похмурим, розгубленим. Воно міняло вираз, як море міняє колір літнього дня.

— Запитайте про щось легше, — кинув геолог напівжартома.

Павло Петрович мовчки вимогливо дивився на нього. Істоцький спробував захищатися:

— Хто ж може розповісти про людину? Та ще про таку, як наш командор? Скажу, що він розумний, вольовий, сміливий — але це й так зрозуміло. Інакше б не бути йому командором.

Рука Істоцького ніби мимохіть застібала й розстібала “блискавку” куртки. А в очах, у самісінькій глибині їх, спалахували і гасли відблиски спогадів, на які ніхто не смів посягнути.

Павло Петрович уже зрозумів, чого йому не домогтися від Істоцького. Залишилося вияснити, чого зможе домогтися.

— Хай буде так, — сказав слідчий. — Мені важливо знати: він умів бути жорстоким?

Геолог трохи подався вперед, намагаючись зазирнути в очі слідчого й переконатися, чи правильно зрозумів.

— І ще одне, — вів далі слідчий. — Кажуть, у тих, хто відлітає в далекі рейси, туга за Землею росте, як снігова лавина…

З виразу обличчя Істоцького Павло Петрович зрозумів, що помилився, переборщив. Та відступати було пізно,

Рот Істоцького скривився насмішливо. Тільки рот. Очі в цій грі участі не брали.

— Ви хочете знати, — почав він, і це “ви” звучало, як “ви, котрі не були там”.

“А може, й добре, що він розсердився”, — майнула думка в Павла Петровича. Слідчий зиркнув на Петра. Але його сподівання не справдились. Обличчя гіганта залишалось незворушно доброзичливим.

— Гаразд, — сказав Істоцький. — Якщо ви хочете дізнатися про тугу і жорстокість… Ви ніколи не мріяли зустрітися з тими, кого називають “братами по розуму”? А тепер уявіть, як прагнуть до них ті, кого послано на пошуки. Та ще після багатьох років польоту в чорній порожнечі з нікчемними астероїдами, метеорами, всілякими там зірками. — Він блиснув очима на Павла Петровича, на Петра. — І ось — планета. З розрідженою атмосферою. Великий процент метану. Майже горюча суміш. Ми вже ні на що не сподівалися. І раптом… піраміди. Так, ми побачили піраміди. Метрів сімдесят-вісімдесят заввишки, бездоганно правильної форми. Запустили телезонди. Біля підніжжя пірамід виднілися отвори, що нагадували виходи з тунелів. Командор наказав запустити інформаційні автомати — передавачі лінкосів. Коли всі програми вичерпались, ми почали імпровізувати. Минали години, сотні годин. Нам ніхто не відповідав. Настала черга автоматів-розвідників. Вони спустилися в тунелі.

Істоцький більше не звертав уваги на слухачів. Він ніби пригадував