Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

Хоч усе довкола сповила тиша, повітря — ані шелесне, я чув посвист вітру, який ніби всмоктував мене у свою круговерть, холодом огортаючи тіло. Таке відчуття буває, коли потрапиш у вир і всесильні струмені води не випускають тебе з обіймів.

Як добре, що змалку я навчився стрибати і солдатиком, і ластівкою! А ще — робити смертельне сальто-мортале — кілька разів перевертатися над водою в повітрі. Може, це і врятувало мені життя.

До поверхні океанарію лишалося кілька десятків метрів. Щоб вирівнятись і, отже, впасти не на живіт, а сторч (мене вже почало нахиляти вперед), я, мов птах крила, розкинув руки, водночас — так, неначе ластами у воді,— підгрібаючи ногами.

Тепер я падав прямовисно — летів стрілою.

Аж перед поверхнею води рвучко опустив руки, притиснув їх до стегон. Напружився, виструнчився — і…

Вода, немов огнем, обпекла тіло, схопила в залізні лещата. Я поринав глибше й глибше, і тиск на барабанні перетинки ставав нестерпним. Досить! Тепер можна стишити рух. Руки мої мимоволі випростались, а ногами я почав відштовхуватись од води.

Падіння з такої запаморочливої висоти в багатометрову глибінь безслідно не минуло — я відчув страшенну втому.

Парашутист під час стрибка і то втрачає у вазі. Що не кажіть, перенапруження, небезпечно й ризиковано, хоч він і вірить у щасливе приземлення, спускаючись під надійним куполом.

Цієї віри у мене не було.

Справді-бо: падаючи в прірву, хіба я міг сподіватися, що виживу! В кращому разі, пошкодивши об водяну поверхню ноги, залишусь калікою.

Ось чому мій стрибок виснажливий і унікальний. Впасти з неба і вціліти — велика рідкість.

— Прикро, Васько, що немає можливості сповістити про тебе Міжнародній спортивній федерації,— жартував згодом Заєць. — Вона б зареєструвала результат рекорду і присвоїла тобі звання абсолютного чемпіона.

Мені було не до жартів.

Коли я, переборовши швидкість, з якою падав, випірнув, — біль, ніби обручем, стиснув скроні. Від тривалої задухи й тиску води судини мої не витримали — тіло отерпло, перед очима попливли червоні кола, і я знепритомнів.

Не знаю, скільки тривало те забуття. Отямившись, зрозумів: лежу на чомусь слизькому й пружному. Помацав рукою. Ні, на дерево не схоже — вгинається, хоч і кругле, мов колода.

Раптом колода ожила й ворухнулася, і я від дяку шубовснув у воду. Двоє дельфінів — це були вони — вискочили на поверхню і, описавши високо в повітрі дугу, тієї ж миті вникли в глибині, а я щодуху поплив до берега.

Не встиг схопитися за береговий карниз, як на воді щось забіліло. Уважніше глянув і побачив: неподалік від мене плавало кілька людинориб. Вони трималися гурту, кружеляючи на одному й тому ж місці.

Складчатий берег круто нависав над головою — скелі, які недавно затопила вода. Присадкуваті кущі обвивали їх густою торочкою, і віття, похитуючись із боку в бік, вужами лежало на хвилях. Схопитися за нього — і я вже вгорі. Проте… Рука, як од гиді, сахнулася від гілок. Занадто свіже потрясіння, пов'язане із триклятим деревом-парашутом, через яке я впав. Я не довіряв тим гілкам — вчепірився в гострий базальтовий карниз і, до крові здираючи коліна, виліз із води.

Х-ух, яка втома!

Упавши горілиць на тверде гранітне ложе, я, знесилений, відразу заснув. Пізніше вже, втішаючись несподіваним і жаданим видивом, з гіркотою подумав: невже, щоб зустрітися з Наташею, побачити її милий образ, треба було потрапляти на драконову скелю, зриватися з неї в прірву, висіти на волосину від смерті! Вона мені приснилася вперше; за все багато-тривале виснажливе плавання жодного разу не бачив її уві сні. А так кортіло, бодай краєчком ока, глянути на неї.

Наташа — моя подруга, природознавець. Вона плавала зі мною в Тихому океані на дослідному судні. Я її ласкаво називаю матроскою.

— Ти, Васильку, великий фантазер і вигадник, — сміючись, казала. — Хіба ж є слово «матроска»?

— Слова такого, може, й немає,— жартом відбувся я. — А от людина така є. Це — ти…

Я ще хотів було додати, що вона для мене дуже дорога людина, та зашарівся й знітився на півслові.

— Хоч як ти, Васько, криєшся, — пригадую, говорив товариш по вахтах Сашко Кукса, — а всім зрозуміло: Наташка — твоя суджена, як, до речі, гм, Моніка — моя…

Можливо, й так. Не заперечую. З Наталкою мені цікаво й легко, ніби ми знаємо одне одного все життя.

Ну, а те, що вона безмежно дорога, я усвідомив, мабуть, лише тепер.

Багато днів і місяців минуло відтоді, як ми розлучилися. І от сьогодні на березі цієї загадкової водойми сновидіння перенесло мене до Наташі.

Снився атол Туамако, на який ми після аварії висадились… Як і тоді, раптово залютував тропічний ураган. Од помаху його крил падали, немов підкошені, високі пальми. Вода з океану гунула на берег.

Ціпеніючи від жаху, я побачив, як вітер підхопив Наташу і, піднявши високо в небо, поніс над спіненими хвилями.

На острові, що, покриваючись водою, дедалі вужчав, я залишивсь один. Хвилі підступали до ніг, а я, вбитий горем, навіть не відчував їхнього дратівливого дотику, не зважав на те, що суходіл зникає і, отже, мене чекала страшна неминучість.

Погляд був прикутий до неба, в якому ледь-ледь видніла завбільшки як метелик імлиста цятка.

Наташа…

Ураган жорстоко й немилосердно забрав у мене найдорожче. Серце стислося від болю, його переповнила скорбота. Віч-на-віч зі смертю, сам на