Читати книгу - "Знак зодіака, Ігор Маркович Росоховатський"

Аркадьєв одягнув шолом і зник у відсіку-виході. Хлопчики припали до ілюмінаторів. На такій глибині сонце вже не пробивало водяну товщу. Несподівано темряву осяяв величезний спалах блідо-голубого світла. Він був такий яскравий, що хлопці затулили очі долонями. Батискаф легенько хитнуло.

— Толю, невже Юрій Васильович підірвався?

Хлопчики мовчки чекали, що буде далі. Але ось зашуміла вода, і в кабіну батискафа увійшов Аркадьєв.

— Ви живі, Юрію Васильовичу? А ми злякалися, коли побачили вибух.

— Це не вибух, а просто велика риба-пелікан. У неї в очах є рефлектори і фотофори, які за сигналом нервової системи можуть давати такі спалахи.

Зовсім несподівано морський чорт, що не подавав жодних ознак життя, заворушився.

— Погляньте, він ожив, як у нас риба в човні.

— Що ви, хлопці. Риба не може оживати. Просто її оглушив звуковий промінь. А з часом вона очумалась. Те, що риба відійшла якраз у вашому човні, — просто випадковий збіг.

— Слухайте, слухайте! Знову хтось кричить.

Всі ясно почули слабкий далекий крик, що лунав з апарата, протяжний і високий. Здавалося, десь у морі потопає людина. Ось вона, напруживши останні сили, одчайдушно благає про допомогу. В тиші крик звучав особливо безнадійно, викликаючи бажання кинутися на поміч.

— Юрію Васильовичу, ви чуєте?

— Так, чую. Це кричить риба. Деякі риби здатні подавати звуки, дуже схожі на людський крик.

— Виходить, тоді в морі теж риби кричали?

Як і раніше, весь свій вільний час друзі проводили в улюбленій бухті. Спостерігати за морем, коли воно було спокійне, стало значно цікавіше. Адже вони багато чого пізнали нового. І все ж хлопчики з нетерпінням чекали шторму. Примостившись на мокрому від бризок камінні, вони прислухались до грізного завивання вітру, чи не почують, бува, знайомий, сповнений туги, тонкий крик. Однак вони його ніколи більше не чули.

Уеда стрімко й легко розтинала сферу, і я ледве встигав услід за нею. Дрібні сріблясті в’єхо поспішали дати нам дорогу. Зголоднілі, ми ловимо цих смішних, обмежених істот.

Це жорстоко? Ні. Жорстоко було б тоді, коли б в’єхо доводились нам братами по розуму. А вони зовсім дурненькі.

Інша справа там, за кордоном Нерухомого, де мешкають люті хоро. Ті за своїми, незбагненними для нас законами вбивають навіть тоді, коли це не потрібно їм для життя.

І дурненькі в’єхо теж стають здобиччю хоро, переступивши межу нашої сфери. Вони не знають нічого про небезпеку — адже в них нема розуму. У них тільки інстинкт. Старезний, досить надійний, але сліпий інстинкт. Він так часто зраджує їх!

Навіть прудкі кавсари — мешканці Розрідженої Сфери, краю сяючої Селенди, — гинуть від хоро. А втім, кавсари теж нерозумні, як і в’єхо. Мабуть, вони є в’єхо своєї сфери.

Кавсари поїдають собі подібних, вриваються в нашу сферу, переслідують необачних в’єхо. Але кому стають за їжу самі? У Розрідженій Сфері нема розумних істот.

Нам відомо це — адже ми живемо на кордоні трьох світів, таких подібних і таких несхожих! І життя сусідніх світів чималою мірою впливає на наш світ.

Інколи й ми проникаємо до сусідів у Розріджену Сферу. Зрештою, поміж нашими світами нема чіткої межі.

…Уеда влетіла в Розріджену Сферу. її дуже гарне тіло майнуло легкою тінню, на мить затрималося в одній точці, плавно перевернулось і, набираючи швидкості, рвучко повернулось назад.

— Ебро! — вигукнула вона. — Як…

Та я вже не чув. Я линув подібно кавсару у веселому сяйві Селенди далеко за своєю сферою.

То дуже приємно. Спочатку, напружуючи всі сили, переборюєш пружний опір звичайної сфери. І раптом вона зникає. Дивна легкість охоплює тіло, йому тепер ніщо не заважає. Та Розріджена Сфера не втримує нас, і ми повертаємось у свою, за мить — знову в краю сяючої Селенди, і знову недовго…

Мені подобається це. І Уеді. Навіть в’єхо роблять так само. Може, вони просто копіюють нас? Чи залишають сферу в надії сховатись? Тоді це ще один прояв їхньої обмеженості: адже ми знаємо, що за сферою вони будуть недовго, і чекаємо їхнього повернення на кордоні.

Деякий час рухалися мовчки.

— Чудово! — нарешті зітхнула Уеда. — Я так люблю швидкість! А ти?

— Я люблю тебе, — стиха озвався я.

— Нестерпний, — засміялась вона, — і дурненький, як в’єхо.

Довго пестились ми у теплому сяйві Селенди, ласкаво торкаючись одне одного. Раптом Уеда знову рвонулась уперед: дожени!

— Куди ти, Уедо? Стій! — стривожився я. — Туди не можна — там край Нерухомого!

— Прямуймо до Нерухомого, я хочу так!

— Але там хоро, — застеріг я.

— Я бачу тільки маленького хоро, а маленькі не знають зброї.

— Маленькі хоро не бувають самотні. Десь поблизу є великі, а це — небезпечно.

— Я знаю. Та колись же нам треба порозумітись? З усього живого тільки ми та хоро маємо розум. Прийде час — і ми станемо братами.

— Це буде не скоро, Уедо. Що з того, що хоро мають розум? Хіба можна вважати їх за братів, коли вони забирають життя не тільки в нас, а навіть у собі подібних? Вони ще не позбавились законів інстинкту, законів дикунів. Однак ти маєш рацію: колись ми станемо братами!

— І чого їм жити так? Вони можуть багато! Що заважає їм стати братами?

— Зброя, Уедо, зброя. Несучи смерть усьому живому, вони вважають себе найдостойнішими життя.

— Вбивати подібних собі — і