Читати книгу - "Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук"

Які люди простодушні! Вони постійно бояться лише одного — чимось не догодити богам…

Хаотичне плетиво думок, спомини про минуле безугавно роїлися у Демокрітовій голові наперекір Хроносу — безжальному і невблаганному пожирачеві часу, цього швидкоплинного, нерозгаданого сокровення природи. Наче спалахи блискавиці, народжувались і вмирали незабутні образи тих, кого знав, кого любив і ненавидів, з ким боровся.

Єством Демокріта оволодів щемкий неспокій. Ні, це не туга за минулим, за тим, що ніколи не вернеться. І не передчуття лиха, що підступно чатує на беззахисну жертву. Навпаки, цей несподіваний поворот у минуле віщує щасливу мить перемоги, яка в образі богині Ніке вже шурхотить своїми крилами. Демокріт прислухався. Йому і справді здалося, що ця невловимка ширяє тут, поряд. Він навіть розвів руки, щоб упіймати міфічну красуню. Однак збагнув, що то теплий вітерець доносить шелест розлогої крони платана крізь відхилений килим при вході до світлиці.

На порозі стояв Дамас. Несподівана братова з’ява нагадала Демокріту про» невблаганний поступ часу. Демокріт запитливо глянув на прибулого.

— Архонт[14] уже прислав варту, — невесело мовив той.

Демокріт визирнув у причілкове вікно. Обабіч мармурового перистилю,[15] що оточував сад, звідки линули чарівні пахощі квітів, стояло четверо озброєних скіфів. Степові варвари з берегів Понту Евксінського[16] віддавна наймалися на службу до еллінських полісів як стражі порядку. Старійшини охоче брали цих невибагливих, неговірких синів степу, які ревно виконували покладені на них обов’язки, піклуючись про життя, безпеку і недоторканність майна громадян. Охоронці були одягнені на еллінський кшталт, як звичайні гопліти, лише зброя — на поясі скіфський меч-акінак, при правому боці горит-сагайдак, химеристо вигнутий лук і розцяткований спис — видавала чужинців.

Один з них був за старшого. Мав упевнені рухи й гордовиту поставу. Уважний спостерігач міг помітити у дужій постаті кремезного скіфа риси, характерні для честолюбної людини, яка знає собі ціну. Це був відважний Агрот, у дружбі й щирості якого Демокріт ніколи не сумнівався. Залишивши обох юнаків під муром, Агрот попростував до будинку. Ступав легко, пружно, мов пантера. Демокріт мимоволі замилувався дим міцним, як казімійський дуб, і спритним, як нубійський лев, сином волелюбного кочового народу, якого не зумів підкорити навіть цар царів Дарій.

Агрот, зупинившись біля Дамаса, сторожко роззирнувся і схилився у вітальному поклоні. Випроставшись, пильно глянув в очі Демокріта. Різкі риси ще рельєфніше проступили на засмаглому обличчі скіфа, коли він притишено мовив:

— Ще є можливість непомітно залишити Абдери.

Демокріт промовчав. Підійшов до стіни, де на численних полицях із ліванського кедра стояли фіали, скіфони, кіліки та інші вироби знаних халкідських гончарів. Мовчки взяв до рук три срібні фіали, на яких Ахілл грав у кості зі своїм побратимом Аяксом, поставив на стіл. Відтак налив із шкіряного бурдюка у кратер темно-червоного хіоського вина, плеснув з гідрії води, старанно перемішав і розлив у келихи. Порухом правиці припросив Дамаса і Агрота до столу.

— Ти готуєшся, мов на якесь свято, — насмішкувато зронив Дамас.

— Не час для розваги, — знову озвався Агрот. — Ще можна зникнути з Абдер і врятувати твої твори.

— Але ж ми не у фінікійських піратів, — засміявся Демокріт. — Рятуватися втечею негоже. Випиймо краще за крилату Ніке, що витає поряд. Мій демоній віщує перемогу.

Мовчки піднесли фіали.

— Найважча дорога між початком і кінцем мети, — ставлячи келих на стіл, мовив Демокріт. — Початок я колись зробив. Проте до кінця мети ще не дійшов… Не просто залишатися самим собою, а надто коли хочеш, щоб тебе зрозуміли інші. Зрозуміли й оцінили те, що сьогодні видається незвичним і незвичайним.

— Ну, а коли гонористі абдерити не зрозуміють твого прагнення прилучити їх до знань інших народів, якщо їм байдужий розшир знань про буття, то чи не впаде гроза на твої твори? — не втримався Агрот. — їх можуть знищити, спалити, а тебе самого чекатиме вигнання.

Демокріт стенув плечима.

— У твоїх словах є частка правди, — відказав сумовито. — Однак я вирішив залишитися. Негоже втікати з рідного дому. Безчестя гірше від поразки…

Архонт Філоклет жестом вказав Демокріту на мовницю, що стояла поряд із суддівськими лавами, випинаючись, немов стріла, до центра ареопагу. Демокріт неквапно піднявся шістьма східцями. На майдані запала тиша. Лише чути було, як у клепсидрі дзюркотить вода, нагадуючи про невпинний поступ часу. Що скаже на своє виправдання цей вандрівець із далеко не поміркованою софросюне?[17] Люд нетерпляче очікував перших слів оскарженого.

Демокріт виглядав на диво спокійним. І це, як зауважив, завдало відчутного удару по заздрісниках і давніх противниках у полеміках та диспутах. Навіть найперший скептик Антисфен оцінив цю стриману розважливість і тепер тихцем перемовлявся з сусідами про обрану Демокрітом тактику захисту.

— Ти розтринькав батьківські гроші й нічого не досяг! — почувся з натовпу чийсь вигук.

— Та він звичайний пройдисвіт, — озвався хтось услід.

Демокріт спалахнув. Майданом прокотився гомін. Та відчувалося, що не всі підтримують поліфонів-базік. У натовпі були й доброзичливці. Усміхнувся. Повів плечима, немов скидаючи зайвий вантаж. Розправив складки на червоному гіматії, надягненому поверх хітона за наполяганням Дамаса. Пошукав брата очима, однак не примітив. Але знав: він десь поруч, і це підбадьорювало.

— Нехай захищається! — почулися голоси.

— Говори,