Читати книгу - "Молодший брат сонця, Василь Павлович Бережний"

Вiдвернулася й пiшла до вiкна, в якому колихався океан.

- Що з тобою, Террi?

Вона мовчала. Девiд пiдiйшов i лагiдно поклав їй руку на плече:

- Ну, знаєш, так ми нi до чого не домовимось.

Вона ще деякий час мовчки дивилась у вiкно, зрештою сказала:

- Невже тобi нiчого не говорить серце?

- Серце, серце... - Девiд почав ходити з кутка в куток, то розмахуючи руками, то закладаючи їх за спину. - Тiльки в мелодрамах причиннi зв'язки пояснюють дiяльнiсть цього органа. А в життi все треба виважувати розумом, зрозумiло? Не серце, а розум головне!

Террi глянула на нього з острахом.

- Бiйся бога, Девiде. Серце визначає людину, її поведiнку, тiльки серце. Я в цьому глибоко переконана i сподiваюся, що й ти...

- А, облиш фiлософствувати, - перебив Девiд. - Тим бiльше, що твоя фiлософiя iнфантильна, їй-богу.

- Але я серцем вiдчуваю...

- Тут не вiдчувати треба, - знову перебив Девiд, - а знати, розумiти. Розум i сила волi - ось лоцмани в хаосi нашої доби!

Девiд говорив тоном, який виключав найменшi заперечення. Наче читав лекцiю нетямущiй студентцi, яка свою розчуленiсть поставила в принцип, а свiт жорстокий, не до сентиментiв. А Вiра не така вже беззахисна, як здається, та й вдумливi люди не повiрять плiткам, ситуацiя цiлком ясна, треба бути кретином, щоб не побачити, що й до чого.

Зиркнувши на годинника, Девiд не без iронiї подякував за невипиту каву i швидким кроком пiшов з дому. Террi ще трохи постояла, бездумно дивлячись у простiр, вщерть наповнений сонцем, а тодi зашторила вiкна i ввiмкнула телевiзор. Дивилася на екран, але нiчого там не бачила - думала про своє. Не так, зовсiм не так склалося її життя... Ще поки вчилася - мала перед собою мету. А останнi роки? Кухня, телевiзор, постiль; кухня, телевiзор, постiль... В головi порожнеча, нiяких задумiв, поривань...

Терезi стало тоскно, до щему жаль себе. Заплющила очi та й попливла на хвилях спогадiв. Бачила себе нiби збоку - зовсiм юною, веселою, смiхотливою. Чи це вони з Девiдом, iдучи з коледжу, вголос мрiють про майбутнє? I воно поставало перед ними - прекрасне, рожеве, iдилiчнi картини - сад, веселий котедж, музика, бiлоголовi дiти... Ех, коли б дiти... Це атомний реактор, бiля якого довго працював Девiд, знищив їхнiх дiтей задовго до їх народження... Авжеж, реактор... А тепер цi клятi пiрамiди...

Мозок Террi працював хаотично... Думки i oбрази напливали безладно, втомлювали, навiть голова розболiлася. Поволi калейдоскоп думок почав тьмянiти, унерухомлюватись, i вона й не помiтила, як заснула.

Прийшовши на обiд i побачивши, що вона спить, Девiд тихцем пробрався на кухню, дiстав з холодильника холодної шинки i з'їв бутерброд. Каву пiшов пити до бару.

Душевна криза у Террi продовжувалась кiлька днiв. Нарештi все стало на свої мiсця, i сiмейне життя Девiда Кiнга знову повернулося в свою колiю. Проте вiн не мiг не помiтити, що Террi стала невеселою, а часом смутною, вона мало розмовляла, а все бiльше заглиблювалась у свої роздуми, ставала все бiльш замкнутою. Годинами просиджувала бiля рояля, але грала здебiльшого меланхолiйнi речi. Ледь помiтна тiнь лягла на її лице. "Минеться, заспокоював себе Девiд. - Згодом зрозумiє i... пробачить".

Одного дня, повернувшись надвечiр, з приємнiстю вiдзначив, що настрiй у Террi покращав. Очi поблискували, обличчя посвiтлiшало, хоча в голосi та жестах вiдчувалася нервознiсть.

- Ах, шкода, що ти не прийшов трохи ранiше!

Девiд втомлено сiв у м'яке крiсло, запитливо поглядаючи на дружину.

- Цiкаво, що це пiдняло тобi настрiй?

- Я дивилася транспланетну передачу. В усьому свiтi таврують ганьбою правителiв Пiвденної Республiки...

- I все?

- Нi, тебе разом з ними. - В її голосi звучала зловтiха. - Змова проти миру, виклик людству... Нi, це треба було почути!

- Значить, Вiра не припинила...

- I не припинить, дохи ви з генералами будете робити що пекельну справу. Молодчина Вiра!

Террi сподiвалася, що вiн схопиться, вибухне гнiвом i на Вiру, й на неї, але Девiд навiть не спохмурнiв. Сидiв, заклавши ногу на ногу, i спокiйно, майже з замилуванням дивився на неї.

- Ти... чого так дивишся? - розгубилась Террi.

- В пiднесеному настрої ти дуже гарна, - усмiхнувся Девiд. - Кожна риса обличчя оживає, вся так i пашиш енергiєю.

Рвучко пiдхопився й мiцно притиснув її до себе.

- Так ти вважаєш... - пручалася Террi, вiдхиляючи голову. - Ти вважаєш, що то марна балаканина?

- Не тривожся, люба, все йде, як i належить.

Вона була зовсiм спантеличена: хiба розгадаєш цього хитрого впертюха? Визволилась з його обiймiв i, щось бурмочучи, пiшла до кухнi накривати стiл для вечерi. Всупереч усяким сподiванням Девiд цiлий вечiр був у хорошому настрої, жартував, навiть анекдоти розказував. Уже вимкнувши свiтло, сказав серйозно:

- Все-таки люди можуть порозумiтися.

Вона промовчала, дивлячись на стелю, вкриту мереживом свiтляних плям. Кого вiн має на увазi? Якщо її та його,- то яке ж тут порозумiння? "Все йде, як i належить..." О, вона знає, що в бетонованому пiдземеллi вже стоять десятки тих пекельних пiрамiд, i расистськi верховоди потирають руки... "Все йде, як i належить..." Отже, вiн закiнчує програму? I цей диявольський план завершиться успiхом? Але ж люди можуть порозумiтися, адже ж можуть...

- Слухай, - нарештi обiзвалась Террi. - Ось ти сказав, що можна порозумiтися.

- Авжеж, люба, хiба ж даремно природа подарувала людинi такий потужний мозок?

- Подарувала... - В голосi Террi чулася iронiя. - Може, й сама не рада.

- Чому?

- В дуже багатьох мозок тiльки й вигадує, як би завдати шкоди, а то й зовсiм знищити цю саму природу...

- Е... ти дуже песимiстично дивишся на... учених.

- Облишмо цю тему, - раптом сказала Террi. - Я хочу домовитися з тобою про iнше.

- Про що? - насторожено обiзвався Девiд i подумав: чи не хоче Террi виїхати з острова?

- Давай усi твої пiрамiди - отам у пiдземеллi - знищимо!

- Що ти сказала? - Девiд пiдвiвся й сiв у постелi, не вiрячи своїм