Читати книгу - "Із медом полин"

отого вдовиного сімейства один біс, що буде з її малою донькою, недужою матір’ю та старою бабою Оленою, котра досі неабияк допомагає сімейству в господарстві. Їй би свою дупу примостити, зажити спокійно, он уже й до монастиря збирається, побожна така, бач… Ні, не помітила Марійка таких вух. Вела далі:

– Головне, тогово-но… мати чисте серце й чисті думки…

– Наче в тебе вони закалякані,[8] – кинула Валька, але це прозвучало так, наче між іншим.

– Якщо я, наприклад, помагатиму людині й думатиму, чи заплатить вона мені, то такі думки нечисті…

– Це залежить від того, чим саме помагатимеш, – відрізала Валька й поквапила куму: – Ну, і що далі?

– Тогово-но… Ти знаєш, монашки не мають нічого свого: всі зароблені гроші й подарунки віддають монастиреві. І в усьому слухаються настоятельки…

– Ну, видно, правила такі там, устави…

– Ото я тепер мучуся: чи хочу такого життя?

– Не хочеш, – відповіла Валька за куму.

Але та, ніби не почувши, провадила далі:

– Та й чи подужаю я таке життя? – задумалася.

– Бог не хоче людського нещастя, – Валине обличчя прибрало мудрого виразу.

– Тож так, – знову зітхнула Марійка. – Тогово-но…

– Марійко, однаково тебе не розумію, – Вальці почутого було досить, тож мала що сказати подрузі у відповідь: – Надворі двадцять перше століття! Скільки всього ми дочекалися! Пригадуєш наше дитинство? Коли з самого раночку летіли до магазину, щоб чергу зайняти й лише під обід отримати бажані дві хлібини?! Але їх нам не вистачало навіть на день, бо з’їдали за першим заходом?! Забула, якими широчезними очиськами дивилися на морозиво, що ним, може, раз на півроку вдавалося посмакувати в райцентрі, коли їздили на конкурси всякі віршики напам’ять читати?

– О, я й тепер найбільше люблю отево-но, що не у вафельних стаканчиках продають, а в такий фужерчик з довгою ніжкою кладуть, пам’ятаєш?

Марійка чи не вперше за всю розмову широко всміхнулася, зраділа від душі.

– Ще й джемом поливають, пам’ятаєш? – запитала, не чекаючи відповіді, бо знала: Валька таки частіше їла те морозиво й, певно, добре затямила його смак.

Але насправді Валька забула. Бо за тридцять літ попоїла ще й не таких смаколиків.[9] Тому небавом повела далі:

– А чим для нас була жувальна гумка… Несусвітністю, яку інші тодішні діти мали за звичайну цукерку! Це як тепер твоя Оленка мріє поїхати в столичний зоопарк. А мій Максимко там уже побував! Усе поруч, варто лише захотіти сягнути до нього…

– З моїм боягузтвом, Валько, тільки в полі гребтися, а не до столиці їхати, – відказала на те слабодуха кума. – Я селючка природжена!

– Таж ніхто не кличе тебе туди жити! – різко відповіла містянка. Але теми не змінювала, вела своє. – Згадай-но, як із новаторських приладів у мого порівняно небідного батька-вчителя був лише калькулятор! Хіба ми тоді сподівалися, що колись матимемо мобільний зв’язок, комп’ютери, Інтернет! Чи думала я, що, заплативши п’ятдесят гривень на місяць, зможу спілкуватися з цілим світом?! Тепер жодного дня не маю без Інтернету! Бо коли він зникає, то так, як у тюремній камері, почуваюся! Там, у тому Інтернеті, – моя робота, мої друзі (багатьох з них ніколи наяву й не бачила), там інформація про все на світі й відповіді на які хочеш запитання! Ми й не уявляли, що вже через п’ятнадцять років усе так зміниться. Але ж змінилося! Тільки трохи потерпіли…

– Тогово-но, Валько, то ти можеш користуватися тим Інтернетом. А я про нього чула хіба, як на заочному вчилася. Але так і не покористувалася. Він мені й не треба. Жила без нього тридцять літ…

– Але ж, Марійко, життя триває, мине трохи часу – і в селах теж з’явиться ця світова павутина. І тоді ми будемо теревенити з тобою не телефоном, а емейлами, – Валька широко оскалилася, бо розуміла: про що, про що, а про e-mail, електронну скриньку та віртуальне спілкування кума Марійка й гадки не має. Вона майстриня в іншому: знає предосить рецептів смачних і модних салатів або спросоння може порадити, як закрутити в банки, щоб довго зберігався й не псувався жаркого літа, запечений сальтисон.

– Валько, ти бібліотекарка, бачишся з розумними людьми, тож тобі й треба багато знати. А я ж сільська людина… Ну вивчилася на бухгалтерку, але нічого, крім диплома, мені те заочне навчання не дало… Тогово-но, ще, знаєш, що мене вразило в монастирі? – тепер уже Марійка вела своє. – Там стільки молоді! Ну… в послушниках… Хлопці, тогово-но, яким по шістнадцять літ! Уявляєш? Один сказав мені: «Лише тут я переконався, що любов існує».

– Марійко, ти потрапила в якусь вельми хорошу обитель, бо я чула, що ой як нелегко живеться там звичайним послушницям і монашкам, – Валька намагалася повернути подругу до реалій, однак…

– Не знаю, як деінде… А там, тогово-но… Розкажу тобі… Якось я побачила батюшку з трьома молодими сестрами, вони йшли освячувати монастирські поля, – Марійка, на диво, заговорила трохи швидше. – Ти не уявляєш, якими вони здавалися щасливими! Так, ніби нічого й нікого коло себе не помічають, а самі в собі. І такі осяйні! Серед тих монашок була молоденька, її, тогово-но, в миру звали Надею. То мені вже потім про неї розказали… Валько, вона працювала в школі, була вчителькою музики в місті, де народилася й виросла. І, уяви собі, закінчила на відмінно школу, вивчилася в столиці на вчительку, повернулася додому, їй місце робоче знайшли, вона рік, тогово-но, проробила… А потім чогось подалася в монастир. У двадцять два роки! Там, ну… в монастирі, казали, що батьки вельми переживали через це, але думали: літо мине – і донька повернеться до нормального, ну, тогово-но, звичного життя. Отож десь наприкінці серпня приїхали вони забирати дитину додому, ще й, тогово-но, не самі, а з батьками її перших учнів, бо вони вже встигли полюбити вчительку. Але ця дівчина сказала, що постановила собі раз і назавжди: в монастирі її