Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

– «ці вибрані люде і складають Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки».

Означені в тексті і «три категорії» «ворогів українського народу». Це, ясна річ, «чорносотенці, або, як вони себе звуть, “істінно-русскіе”. Це і «великі землевласники – поміщики та сільські дуки —… кулаки». Але «найбільш хитрий і найбільш контрреволюційний» ворог – більшовики, які «виступили» «останніми часами». З останнього твердження, між іншим, випливає, що до цих «останніх часів» вони «ворогами українського народу» не були. Якщо взяти до уваги дату написання брошури – 26 грудня, то з великою долею вірогідності можна стверджувати, що «ворогами» більшовики стали після початку відкритих військових дій проти УНР. З цього, в свою чергу, випливає, що до початку цієї війни керманичі УЦР вважали їх друзями.

Подавши причепурену, випомаджену версію біографії вождя УСДРП, витриману в кращих традиціях «Житій святих» або такого шедевру, як «Л. І. Брежнєв. Короткий біографічний начерк», Юрій Тищенко формулює історичної ваги висновок, який пережив свого автора майже на століття: «…ніхто не сміє сказати, що В. Винниченко буржуй. Все його дотеперішнє життя єсть безупинна завзята боротьба за народню волю, за счастя працюючого люду, за ідеали соціалізму. На протязі всього життя далекими були йому особисті інтереси: в свободі Українського працюючого люду він бачив свою свободу, в його щасті бачив і бачить своє щастя».[16]

Щоб переконатися в тому, що цей нарис і подібні йому сучасні розвідки, присвячені Винниченку, мають мало що спільного з його реальним життям, досить погортати оприлюднені сторінки його щоденника, просякнуті і незрілими чоловічими рефлексіями щодо дружини Розалії (Кохи), і примітивними політичними судженнями. «Щоденник» Винниченка (який, до слова, ще чекає на свого неупередженого дослідника), малює яскравий портрет малоосвіченої, нетерпимої, агресивної особи, весь життєвий досвід якої походив від примітивних, архаїчних світоглядних уявлень селюка, накладених на несистематизовані чуттєві уривки, підхоплені в численних європейських кнайпах. Акцентований виключно на матеріальних аспектах людського буття, насамперед фінансових, Винниченко ніколи не бачив іншого, нематеріального світу – світу ідей, світу етичних імперативів та моральних цінностей, які, власне, роблять з «людини розумної» людину вільну, людину-громадянина, відповідальну за своє життя, відповідальну за свою свободу, відповідальну за свою долю, відповідальну за долю своєї родини, відповідальну за долю своєї Батьківщини. Усі ці поняття завжди були для Винниченка порожнім звуком – якщо він узагалі щось або когось слухав і чув (ясна річ, крім Кохи) впродовж свого буремного життя.

Але від суджень оцінних перейдімо до чітких, документально підтверджених, отже неспростованих констатацій. По-перше, в ході антигетьманського повстання Українська Народна Республіка, проголошена III та IV Універсалами Української Центральної Ради, ніколи не була відновлена хоча б тому, що провідники повстання ніколи не ставили собі це за мету і ніколи про це не говорили – ані публічно, ані приватно.

По-друге, наприкінці січня 1918 р. проголошена була інша держава з тією самою назвою.

По-третє, поєднати в межах однієї політичної системи принципи парламентської демократії і радянської антидемократії, а просто сказати – радянського тоталітаризму неможливо в принципі.

По-четверте, так звану Декларацію Трудового Конгресу Народів України можна кваліфікувати як завгодно, залежно від рівня фантазії, але чим вона ніколи не була і бути не могла, так це основним законом держави – хоча б тому, що вона не визначала об'єму прав та обов'язків громадян. Не визначила вона і «права та обов'язки уряду, як і його місце в системі державної влади», тобто не визначала власне те, що повинна визначати будь-яка конституція.

По-п'яте, антинауковим є твердження про існування якоїсь окремої «української селянської нації». Усі, підкреслімо, всі серйозні сучасні дослідники (і про це ми неодноразово писали) заперечують факт існування станом на 1917 р. не просто окремої української селянської нації, а української нації взагалі.

По-шосте, антинауковим, алогічним є твердження про можливість вироблення «селянською нацією» «національної ідеї». Логічним було би припущення про можливість вироблення «селянською нацією» селянської ж ідеї; натомість ототожнення понять «селянство» і «нація» – це елементарна підміна понять, адже будь-яка нація складається з різних соціальних груп, і, отже, частина цілого не може бути всім цілим.

По-сьоме, некоректним є твердження про наявність окремих «підросійської» та «австрійської» частин України. Причини такі. Від 1772 р. Російська імперія та Австрія окуповували руські землі, які увіходили до складу Польської держави – Речі Посполитої. З правової точки зору, ніякої окремої України на той час не існувало в природі. Як політико-правове поняття «Україна» виникла лише в серпні 1917 р. після видання російським Тимчасовим урядом документа, який визначав назву цієї адміністративної частини Російської держави, визначав її адміністративні кордони та порядок управління. Що стосується «австрійської частини» окупованих земель Речі Посполитої, то вони мали – аж до кінця 1918 р. – чіткий юридичний статус, кордони, органи влади та управління тощо, але найголовніше – назви. Назви, нагадаймо доктору історичних наук, професору В. Верстюку, були такі: «Герцогство Буковина» та «Королівство Галичини і Лодомерії». Якщо зовсім просто, то можна і так сказати: окуповані Росією та Австрією руські землі були тією самою мірою «австрійськими», як і «російськими», або «підавстрійськими» – тією самою мірою, як і «підросійськими».

По-восьме, ніякого коливання між «сходом» та «заходом» серед керівництва «другої» УНР ніколи не було. Жоден з урядів цієї «держави» ні про який такий абстрактний «схід» не мріяв – не до Палестин було. Попросту сказати, різні політичні сили всередині УНР намагалися реалізувати принципово непоєднувані зовнішньополітичні концепції. Закінчилися ці спроби так, як вони закінчилися, – політично та історично ганебно, але про це трохи згодом, у відповідному місці.

По-дев'яте, сама постановка питання про те, що «демократія революційна, яка імпонувала масам <…>, виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва», не має відношення до науки. Це – приклад елементарної підміни понять, приклад незграбної престидижитації. Зауважимо, що демократія не може бути «революційною» або «контрреволюційною». Демократія, за визначенням, є виключно владою народу. Зауважимо, що в ті часи сам термін «революційна демократія» означав вихід за межі усталених на той час понять про право й закон. Означав принципову необхідність відмови від них, оскільки в