Читати книгу - "Мері та її аеропорт"

— Дайте якусь шоколадку на здачу або цукерок.

— Газету візьмете?

— Візьму, дякую. Свіжа?

— Вчорашня. До побачення. — І звабливо так посміхнулася.

Герман кинув у рюкзак газету і вийшов із крамниці. З собак біля дверей вже нікого не лишилось. Він озирнувся навкруг: вийшло сонечко, на вулиці значно потеплішало, і йому стало весело-весело.

Герман надів темні окуляри і повільно рушив додому. Весна, безумовно, була вже зовсім поруч. Але от із ким?

Митрофанович сидів на холодній лавці, палив і пригадував, чув він сусідську музику минулого понеділка вдень чи не чув, аж доки не згадав, що ні його, ні дружини в той день не було вдома. «Питали, — розказував Григорій Андрійович, — чи був він минулого понеділка вдень, між тринадцятою та чотирнадцятою, вдома? Я сказав, що не пам’ятаю, принаймні, не бачив…» Разом вони намагалися згадати, коли бачили сусіда останнього разу, але ця розмова слугувала лише фоном. Основною темою для обговорень була стаття у вчорашній газеті про жорстоке вбивство п’ятьох людей на вулиці Першотравневій. Їх застрелили в одній квартирі, одразу всіх, море крові, неясно хто і за що, розмови різні, але газета пише, що вбивство пов’язано з торгівлею людьми. Фірма начебто була лише зашифрована під туристичну. Вбито чотирьох жінок, одного чоловіка, начебто — міліціонера. Але що він там робив?

Тепер сусіди гадали, чи не за цією справою приходили сюди сьогодні міліціонери, і дружно зійшлися на думці, що цього не може бути.

Нарешті хоч трохи пригріло сонце, і брудні купи снігу почали помалу танути. Йти додому після вранішньої поразки Митрофановичу не хотілось, хоча за годину куріння він уже добряче промерз. «Не вистачає спілкування на нейтральні теми», — Митрофанович згадав про сина та онуків, які давно вже не заходили.

— Доброго вам дня! — привітався Герман, підходячи до під’їзду.

— Доброго дня! — Митрофанович хотів ще щось додати сусідові, але не наважився, лише подумав, як же той ранком устиг прослизнути повз нього та Андрійовича непоміченим. «Точно дома не ночував!» — вразився він своїй здогадці.

Герман уже підіймався сходами. Сусідові він відповів автоматично, автоматично діставав ключі, автоматично привітався зі старшим Кальченком, який заходив до своєї квартири і на нього якось дивно глянув, наче хотів щось сказати, але потім передумав.

— Доброго дня, пане колишній студенте! — О, тільки не це! У проймі дверей своєї квартири стояла пані Польська у білій у тоненьку жовту ромашку нічній сорочці. — А до вас учора міліція приходила! І сьогодні також!

Пані Польська в уяві Германа була схожа на смерть. Рідке сиве склочене волосся, палаючі допитливі очі, бездоганно-впевнений тон.

— Міліція приходила? — він трохи не зрозумів.

— І до мене приходила. Двоє. Не у формі, але я документи перевірила — все правильно. Я глуха, але ж не сліпа!

— А чому ви вирішили, що вони приходили саме до мене? — Герман, правду кажучи, був трохи збентежений і слабо розумів, про що йдеться.

— Тому, що питали виключно про вас. Про те, що ви робили минулого понеділка з 13-ї до 14-ї? Ви щось накоїли?

— Я нічого не накоїв.

— Настає кінець світу! І починається він із нашого міста! Певне, ви чули про цей жах? П’ятеро, п’ятеро людей! Ви мені не повірите, але це — ритуальне вбивство. От побачите!

— Дякую, пані Польська, до побачення.

— Як поживає ваш хом’ячок?

«Який ще, в біса, хом’ячок?» — хотів було перепитати Герман, але вчасно осікся. Той самий хом’ячок, якому заважає спати український славен. Із ранку їхнього знайомства пані Польська була переконана, що Герман тримає вдома хом’яка. Герман занервував, тому що дуже швидко згадав про те, що він робив минулого понеділка з 13-ї до 14-ї. Розповідати про це будь-кому, особливо міліції, не входило в його плани.

Внизу Митрофанович терпляче дочекався, поки пані Польська зачинить за собою двері, і лише потому не поспішаючи почав підніматися нагору.

У цей час Кальченки, сусіди Германа по квартирі ліворуч — молода руда мама Наталя, двадцяти років, тимчасово безробітна, з донькою Яною, восьми місяців, її, Наталин, як думав Герман, чоловік, а насправді — молодший брат Вадим, вісімнадцяти років, студент; їхня мати та водночас уже двічі бабуся Ірина Олександрівна, сорока семи років, бухгалтер, із онуком, п’ятирічним Вовиком, сином старшої доньки Тетяни, на руках, та їхній батько і вже двічі дідусь, Сергій Анатолійович, сорока дев’яти років, безробітний — сиділи на кухні і пили чай каркаде. На столі лежала вчорашня газета, та сама, яку обговорювали сусіди. На першій сторінці було написано про вбивство, що сталося минулого понеділка, і вміщено п’ять світлин убитих. Основною темою бесіди, само собою, була ця подія. Але вже не стільки сама подія, як факт того, що до їхнього сусіда ліворуч і вчора, і сьогодні приходила міліція. При цьому ні вчора, ні сьогодні їм не вдалося з ним поговорити. Вчора його не було вдома — це відомо точно, але сьогодні він не відчинив їм двері — чому? Сергій Анатолійович докладно відповів міліціонерам на всі запитання стосовно сусіда, але ж нічого такого, що б їх порадувало, розказати не зміг. Як не дивно, але того понеділка із Кальченків нікого не було вдома. Хіба що заходила старша донька посидіти з сином, поки той спав, але про це старший Кальченко промовчав. Усе це його трохи непокоїло, бо він належав до тієї категорії людей, які вважали, що в цьому світі жорстко регламентовано і дозовано і щастя, і нещастя, і гроші, і їх відсутність, і здоров’я, і болячки… Тому, чим більше негативу буде в когось, тим менше дістанеться йому. У даному конкретному випадку найбільше він переживав за свою старшу доньку Тетяну,