Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

змолоти хоч трохи борошна на якісь клецики або деруни. У наших сусідів були звичайні жорна, але такі важкі, що в мене аж руки терпли від натуги. Що вже говорити про дитячі руки… А Вася часто допомагав мені крутити жорна.

Поет: У нас теж були жорна. Тільки не ручні, а ножні — з великими, преважкими каменищами. І хоч припнули ми їх у сінях, та вони так шалено двиготіли, що хата ходила ходором. На початку п’ятдесятих років (за наших студентських днів) ті проклятущі і благословенні жорна ще стояли у наших сінях, яко музейний експонат. Отож Вася, гостюючи у моїх сестер, довго розглядав ту хитру споруду, а потім жартома попросив мене «Знаєш що? Зроби мені приємний подарунок на згадку про твоє красиве і гостинне село. Звичайно, я їх — ці важенні жорна — забирати із собою в гуртожиток не буду. Нехай стоять собі. Аби тільки я знав, що вони мої…» Певна річ, я з радістю (символічно) подарував ті жорна Василеві. Принагідно скажу, що тоді, у веселі студентськи дні, ми дарували один одному несусвітні, аж занадто фантастичні дарунки. Так одного незабутнього щедрого вечора він подарував мені Багамські острови, а я йому — Аляску і Бердичів.

Мати: Це ви так жартували?

Поет: Отак жартували… Гралися і сміялися інколи, як малі діти. А Василь поміж нами, студентами, був неперевершеним жартуном-дотепником. Та насамперед він був серйозною натурою, людиною діла і слова. На відміну від мене та інших наших однокурсників, він багато читав і знав. Учився старанно і завзято. Не любив гуляк і ледацюг, пройдисвітів і дурників. У ті роки він писав:

Коли гриміли духові оркестри І шарпали підлогу каблуки, У мене в роздумах проходили семестри.

Мати: У школі Вася теж вчився тільки на «відмінно». Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися було йому ой нелегко!.. П’ять класів він закінчив у Біївцях, а решту — в сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях. А до Тарандинців, як ти знаєш, дев’ять кілометрів лише в один кінець…

Поет: Про це він теж писав у новелі «Дума про діда: «…я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало».

Мати: Важка дорога… Весною чи восени — то ще нічого, а взимку — суща біда. Повоєнні ж зими були люті і сніжні. А пальто у Васі пошарпане, а чоботи — діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було, питаю його: «Важко тобі, Васю?..» А він весело відказує: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю». А співати любив ось цю:

Ой по горі, по горі Вівчар вівці зганяє, На гирлигу злягає Та й на хлопців гукає…

Поет: Улюблену Симоненкову пісню теж наспівала ваша сестра Марія Петрівна Щербань для зошита «Старовині українські народні пісні». Там що не слово глибокий поетичний образ, а що не речення — то хвилююча народна драма.

Мати: У тій пісні є такі слова, що їх Вася частенько повторював-підспівував, коли зустрічав когось із київських поетів на порозі нашої старої черкаської квартири:

А що тебе принесло — Чи човничок, чи весло?

Поет: Саме ці слова я тихенько мугикав собі, коли спекотного літа 1986 року ішов Симоненковою дорогою.

Мати: Дорогою із Біївців у Тарандинці? А що ж тебе принесло?

Поет: І принесло, і привело наше велике горе. Чорнобильське горе… Моя дочка Оксана разом із малим Антошкою спершу рятувалася від радіації на батьківщині Володимира Сосюри — у місті Лисичанську. А трохи згодом їх прихистили добрі люди в Тарандинцях.

Мати: Ти казав мені, що твої дітки після Чорнобиля назавжди виїхали з Києва. Де ж вони живуть тепер?

Поет: Не живуть, а животіють, бо поміняли київську квартиру на бідну хату в Голій Пристані — на Херсонщині. На жаль, там нема такого народного милосердя, яке вони відчули у Симоненковому краю. Навіть мови рідної нема. Але Антошка і досі пишається, що знає Симоненкову хату, Симоненкову дорогу, Симоненкову школу…

Мати: Отже, ти вирішив пройти Симоненкову дорогу не із Біївців у Тарандинці, а навпаки?

Поет: Так. Іще в Києві я вирішив пройти усю Симоненкову дорогу пішки, щоб підновити в пам’яті деякі деталі. Тільки от що: мене настирливо намагалися підвести ваші невгамовні земляки — то на машинах, то на мотоциклах. І мені ставало прикро, що такої подільчивості, такої обов’язкової доброти я вже не бачу серед своїх земляків під Києвом.

Мати: А чому? Яка причина?

Поет: Почужіли люди. Страшно почужіли. Одгородилися високими парканами один від одного. Перестали навіть родичатися. Уже не сходяться, щоб гуртом поспівати, повеселитися чи поплакати. Найстрашніше то що більшість моїх односельців уже називає себе гегемоном. Який гегемон? Уже не селяни, але й не робітники. А насправді — це та дешева робоча сила, яку прикиївські села постачають для столичних заводів і фабрик.

Мати: Печальна картина. Але ж у газетах пишуть що селяни охоче тікають до міста. А ще пишуть, що стирається грань між містом і селом.

Поет: Таке пишуть безвідповідальні люди. А я жив на цій гострій грані — адже я нещодавно купив кооперативну квартиру на київському масиві Троєщина, звідки починаються луги і поля мого рідного Броварського району. І я стверджую, що селяни тікають до міста не від села, а від колгоспів. Їм набридло красти у самих себе. Якраз про це ми знаєм гострий Симоненків вірш «Злодій», котрий довгі роки був під