Читати книгу - "Король стрільців"

той… Мене застукали в стодолі. Відразу звалили на тік, заткали рот соломою та й біяками… Надлетів він з поля. Розігнався до них з вилами. Я думав — застрелять, як собаку. А вони ні… Вони побачили добре, що його нема що бити… Взяли та й прив’язали до оборожини, щоби дивився на мою муку. А він того не витримав. Заделікатний був…

На хвилину затих і знов якось дивно усміхнувся. Притулився до свого безумного сина і мозолистою рукою гладив його ясні буйні кучері. А крива болюча усмішка не зникала з сірого обличчя.

— Гм, ви дивитеся на мене також, гей на пів-вар’ята, що? Чоловіче добрий, або я знаю, що зі мною робиться?.. Може, і я вже розум трачу? Знаєте: хлоп — це дуже тверда штука! То якесь таке створіння, що все витримає. Його і колом не діб’єш!.. Але того, що я витерпів, то таки троха забагато…

А його, знаєте, ще можна було врятувати. Ая. Тільки не було кому. Жінка з того всього розхорувалася та й пішла в землю, а я свої триста біяків також мусив півроку відлежати. А потім вже було запізно… Продав я одну нивку, продав другу, їздив по докторах, розшибався на всі боки — пропало! Шкода гадання… «Za późno, proszę pana! Trzeba było prendzej, to dało by się jeszcze coś zrobić»[2].

Що ж, пани ласкаві, кажу, коли я «прендзей» не міг, бо мені м’ясо від костей відпадало… А вони потішили мене тим, що це не є дуже грізний стан, що його не треба нікуди возити, можна тримати дома, бо він нікому не зашкодить. І правду пани казали. Він нікому не зашкодив. Дуже спокійний був вар’ят. Отак, як бачите, сидів нераз цілими тижнями. Бувало — говори до нього, кричи — не чує, не розуміє…

Видите самі: ось я гладжу його по голові, ми балакаєм коло нього, а він ані ворухнеться. Вам, може, здається, що він спить. Ні, він не спить. Йому завжди так… От вар’ят та й годі… Та часом, знаєте, щось його нападає. Не дуже. Так, трошки… Тоді сміється сам до себе та й все одно торочить: «Нема Бога і нема Бога! Аж тепер я знаю, що нема Бога!» Радився я в докторів. Не бійтеся, кажуть, то нічого страшного. То така реакція чи як його там. Він колись був дуже побожний, все думав про Бога, а тепер наступає реакція… Але якось, тамтої неділі, та реакція зробила гоц на шторц. Як по відправі люди виходили з церкви, він став собі коло брами та й почав своє: «Нема Бога, і вже. Аж тепер я знаю, що нема Бога!» Прибіг до мене війт, засапаний, задиханий: «Чоловіче, бійся Бога, вези хлопчиська на Кульпарків! То неможлива річ… Він балакає проти Бога!» — «Ой, — кажу, — пане начальнику, де ж я його тепер повезу? Що ж я сам буду робити на світі? Я вже так до нього привик… Нам так обом було добре… Він дурний, я каліка…» — «Не можна! Забирай його зі села, а то я напишу до староства!» Га, як не можна, то не можна. Трудно. Перше, кажу, радили мені везти його до шкіл. Я послухав. Тепер кажуть везти на Кульпарків. Я знов послухаю… Та й так, Михасуню, що?.. Маму закопали в яму, ти їдеш між вар’ятів, я лишуся сам на світі білім…

У тій хвилині з грюкотом відчинилися двері й до купе увійшов кругленький та рум’яний кондуктор з ліхтаркою на грудях.

— Hallo, gdzie ten warjat? Ten wo? Dobra jest, będziemy go wysadzać!..[3]

Заскреготіли колеса, поїзд зупинився. До вікон стали тиснутися цікаві пасажири, щоб подивитися, як висаджуватимуть вар’ята…

1934

Бог предвічний

Це діялося в часі мойого побуту в Бразилії. Саме тоді, шукаючи роботи, перейшов я з Ріо до провінції Сан Павльо. Якої півтора милі від міста тої самої назви прокопували в однім узгір’ю тунель, що ним мала провадити залізна дорога до Сантос. Саме тиждень тому, під час великих дощів, усунулася верства червоно-брунатної землі, переламала риштовання тунелю і розчавила на смерть трьох робітників. Двох москалів та одного латвійця. Дирекція робіт подала до ґазети анонс, що шукає трьох нових робітників, в першу чергу слов’ян, які зараз можуть стати до праці. Я рішився стати до цеї роботи. Щоправда — вона була чорна, томляча, 12 годин на зміну, та за те мож було заробити 5 мілів денно.

Зі Сан Павльо вийшов я десь так з полудня, та заки відшукав місце робіт, звечоріло вже добре. Мені показали контору адміністратора, що стояла на просторій поляні край величезної плянтації кави. Була це квадратова хатина, збита з грубих брусів дерева т. зв. «сеїва». Плоску кришу контори вкривало кукурудзяне бадилля.

Крізь заліплене перґаміновим папером віконце завважив я, що в конторі вже світилося. Всередині застав троє людей. Перший, це був сторож контори, плечистий молодий мурин у білій, полотняній одежі. Він сидів на колодці посеред контори, попивав чай «mate» та вистукував ногами об долівку в такт за ґрамофоном, що вигравав якогось аргентинського марша. Від цього чорного сеньйора довідався я, що Don Roberto, цебто адміністратора, немає, бо поїхав до Сантос. Але скоро верне. Якщо я маю до Don Roberto яке важне діло, то можу зовсім спокійно на нього заждати. Я мав до Don Roberto дуже важне діло і тому рішився зовсім спокійно його підождати.

Два другі чоловіки, яких я застав у конторі, це були робітники, що, мабуть, так само, як і я, прийшли зголоситися до праці. Молодший з них, смаглявий, з чорним крученим волоссям, подобав на італійця.