read-books.club » Сучасна проза » Давно, знебулий раб, замислив я втекти... 📚 - Українською

Читати книгу - "Давно, знебулий раб, замислив я втекти..."

176
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Давно, знебулий раб, замислив я втекти..." автора Генрі Лайон Олді. Жанр книги: Сучасна проза / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:
брудним капелюшком із соломки, який прикрашав голову старої.

Добермани охорони підтюпцем підбігли до грат, але гавкати роздумали. Вони взагалі не надто любили підіймати шум. Навчені головному: нікого не випускати назовні без особливого дозволу — могутні пси поставилися до старої з її почтом байдуже. Лікарю лише здався дивовижним той факт, що добермани простояли біля грат дуже довго. Хоча хто їх знає… Мотиви собачої поведінки були для лікаря таємницею за сімома замками.

Стара мовчала, не подаючи жодних знаків, але пацієнт сам звернув на неї увагу.

Рушив назустріч.

Стара стояла, пацієнт ішов, а лікар, до половини висунувшись із вікна, махав рукою охоронцю: не втручайтеся! У зближенні двох людей крилося щось дивовижне, безглузде і в той же час грандіозне, як пожежа в хмарочосі. Так, мабуть, могли б сходитися однойменні заряди, якби в них була воля й бажання. Так ідуть до бар’єру, стискаючи руків’я дуельного пістолета. Так підіймаються на ешафот, назустріч кату. Пацієнт кривився, мало не кректав від зусилля, змушуючи ноги нести тіло в потрібному напрямі; стара топталася на місці, вочевидь, ледве стримуючись, щоб не чкурнути навтьоки. «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох,» — невлад подумав лікар, ризикуючи вивалитися з вікна. Втім, другий поверх, унизу квітник, земля м’яка…

Коли двоє людей зійшлися, розділені вензелями ґрат, у лікаря заклало вуха. Наче в літаку. Він перестав чути й міг лише дивитися, як пацієнт і стара просто стоять. Здавалося: вони звикають бути поряд. Як звикають до гіркоти ліків. До тяжкості зброї. Пальці пацієнта безглуздо шкребли бетон фундаменту огорожі; стара щомиті поправляла капелюшок. Незабаром звуки повернулися, убивши тишу. Горобці оглушливо цвірінькали, кішки кричали, і мовчали добермани охорони, всівшись обабіч пацієнта.

Потім трапилося неможливе.

Стара простягнула руку між прутами і погладила доберманів.

Відвернулася.

Пішла геть.

Коли лікар спустився вниз і наблизився до огорожі, пацієнт ще стояв там. Лікаря вразило його обличчя: зосереджене, жорстке. Немов у людини в кріслі дантиста. І ще: на бетоні чітко були видно глибокі сліди пальців. Начебто людина згрібала в жменю не бетон, а глину для ліплення.

…лікар подивився на гумоз в своїх пальцях.

Так.

Саме так.

* * *

— Скажіть, хто навчив вас читати? Мама… Мамця ваша, так?

— Чи-та-ти? Я не знаю, як це: чи-та-ти.

— Але я сам бачив: ви читали книгу. Ось цю. Там немає малюнків — отже, ви її саме читали. Або що ви, по-вашому, робили?

— Я слова нюхав. У кожного слова свій запах. Запахи складаються разом, виходить букет. Красиво. Страшно. Смішно. Сумно. По-різному. Це називається чи-та-ти? Це ви придумали, лікар? Як Називала придумує?

— Ні, це не я придумав. Значить, ви нюхаєте слова? Складаєте запахи докупи і так дізнаєтеся, що написано?

— Не складаю. Вони самі складаються. А у вас інакше?

— У мене інакше. Писати ви теж умієте?

— Пи-са-ти? А-а, робити запахи слів? Щоб інші нюхали?

— Припустімо.

— Звичайно! Це всі уміють! Навіть Старшина, напевно.

— Ось вам папір і фломастер. Напишіть… е-е… зробіть слово із запахом «вода».

— Ви це з іншим запахом сказали. Вода не так пахне. Ось що ви сказали.

— Кава? Цікаво… Значить, я сказав слово «вода» із запахом кави? Втім, у каві теж є вода, тож ви, за великим рахунком, маєте рацію. А ну, зможете написати слово «вода» так, як я його вимовлю зараз? З іншим запахом? Слухайте уважно: «вода».

— Ось…

— «Лимонад»? Так, мабуть, я справді мав на увазі… Дуже цікаво! Як ви здогадалися? Ну, так, звичайно ж, по запаху. Скажіть, а ви здатні уявити собі слово «вода» зі всіма запахами, які тільки можливі? Зі всіма відразу?

— З вами добре грати, лікар. Так, я зрозумів… почув. Ось.

— «Рідина»? Дотепно, вкрай дотепно… А у себе вдома ви читаєте? Нюхаєте слова?

— Буває. Якщо голова болить. Або спати хочеться. Вдома багато місць, де живуть слова. Правда, менше, ніж тут. Іноді вони погано пахнуть. Я тоді ніс затискаю і проходжу повз них. У інші місця. В улюблені. У вас теж важко нюхати. Люди шарудять, заважають. А вдома ніхто не заважає. Вулиці порожні. Чисті. Тиша. Запах здалеку почути можна. Ще раніше, ніж очима схопиш. А тут треба спочатку очима… У нас Називала нові слова робить. Незнайомі. З дивними запахами. Він їх часом в букети збирає. Треба довго нюхати, поки зрозумієш — що він так назвав. Але Називала хитрий. У його назв запахи — правильні. Дивні, але правильні. Я так не вмію. І ніхто не вміє — щоб правильний запах придумати. Один Називала вміє…

* * *

Ажурна сталь хвіртки відчинилася плавно, із запопадливістю вишколеного лакея, пропускаючи лікаря на територію пансіонату, коли стрілки годинника показували за чверть восьму. Він не любив запізнюватися, хоча цілком міг собі це дозволити. Дуже дратувала необов’язковість багатьох людей; слово «багатьох» було тут ключовим. Занадто багатьох. Кивнувши охоронцю, він пройшов по доріжці до головного корпусу. Під ногами похрускував дрібний гравій, прикидаючись першим грудневим снігом. Цей звук подобався лікару, породжуючи на душі спокій: зима, іскри заметів і самотність до самого горизонту. Парк, взірцево акуратний і тому трохи бездушний, був порожній і лише підсилював це враження — пацієнти вечеряли в їдальні. Пюре з рибою. Морс із журавлини. Сонце вовтузилося за будівлею, чаша супутникової антени, підсвічувана заходом, видавалася знайденим Граалем; зелень дерев і газонів, світла вдень, зараз виглядала строгою і мовчазно-урочистою, немов убрання кафедрального храму.

Тиша.

Розслаблений хрускіт гравію під рифленими підошвами черевиків.

Спокій. Безтурботність.

Лікар любив вечори в пансіонаті. Вони були співзвучні його стану, як домінантсептаккорд у гармонійному ля-мінорі. Суєта напилася транквілізаторів, поспіх дрімає, квапливість померла, не залишивши спадкоємців. Ніхто не докучає порожніми балачками, настирливістю питань, байдужістю ділових коментарів… Ледве чутно зітхнувши, лікар штовхнув засклені двері. У коридорі

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Давно, знебулий раб, замислив я втекти...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Давно, знебулий раб, замислив я втекти..."