Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

— Поспішіть на берег. Зараз ми вирушаємо… Ви рискуєте вийти з нами в море, а там…

Тепер і він недвозначно глянув на рею.

Де й узялися в огрядного містера Лоу рухливість та спритність! Наче вітром здуло його з палуби корабля в човен. Уже здаля він крикнув:

— Я знаю, вас устигли забезпечити інші агенти!.. Але ви не вийдете з рейду без відома властей!..

Головнін повернувся до нього спиною і кивнув своєму помічникові Петру Рікорду:

— Матросів наверх!.. Ми знімаємося з якоря…

Того дня, уже в морі, він записав до щоденника: «… Усі знають, що підлішого, безчеснішого, нахабнішого, користолюбнішого й жорстокішого за англійських митних службовців немає класу людей у цілому світі».

Все ж своє розчарування в англійській гостинності він ставив на карб лише митній шахрайні, серед якої подвизались зухвалі шпики. В середовищі англійських офіцерів не всі були такі паскуди, як Лоу. Інші офіцери, з якими Головніну довелося служити, були люди порядні… Роздумуючи так у тиші каюти, він навіть пошкодував, що погарячився і переказав лордові Маркерру такі неприємні слова.

Далеко попереду, за океаном, на нього чекали більш серйозні розчарування, та про них, звісно, він і гадки не мав.

А поки що, незважаючи на нудну, майже двомісячну затримку в Портсмуті, все йшло гаразд.

Уже лишився за кормою схльостаний вітрами й прибоєм голий, скелястий, з розчухраними пасмами лісу на вершечку, мис Лізард, крайній південно-східний мис Англії, і попереду відкривалась Атлантика — початок великого, незвіданого шляху.

Командуючий англійською військовою ескадрою в затоці Фолс-Бай, що на мисі Доброї Надії, недалеко від Капшгадта, командор Роулей не раз нарікав у колі близьких офіцерів на свою злощасну долю… В той час, коли біля берегів Іспанії, Франції, Італії, Англії розгорталися такі грандіозні події, відбувались морські бої, нічні раптові сутички, наскоки, десанти, переслідування й захоплення трофейних кораблів, — інакше кажучи, коли інші офіцери англійського флоту робили справжню кар’єру, — він, Роулей, мусив відсиджуватися в цьому глухому закутку планети, куди навіть звістки з театру воєнних дій доходили з двомісячним запізненням…

Бодай би хоч незначна якась подія скрасила це тоскне життя!.. Ну, скажімо, надплив би раптом французький корабель… Не погано, якби на ньому знайшлись великі цінності чи, в крайньому разі, важливі державні документи або хоч два-три французькі генерали.

О, тоді б у Лондоні згадали про командора Роулея! Він уявляв, як в Англії, в морському штабі, читають його урочисту реляцію про захоплення ворожого корабля, як давляться від злості штабні заздрісники, як чутка про подвиг командора докочується до королівського палацу…

Ні, хоч як вдивляйся в океан з висот, що оточують бухту, безмежна хистка рівнина пустинна, і Роулею міг тільки снитися випадковий призовий корабель…

Він часто їздив до Капштадта. Все-таки в Капштадті було веселіше: в гральному домі за картонним столом нерідко відбувалися справжні баталії; в театрі можна було послухати співачок; нарешті, в порту можна було побачити моряків, що допіру прибули з Європи…

Від’їжджаючи з Сіманштата — селища на березі бухти Саймонс-бей — Роулей звичайно доручав справи капітанові Корбету. Капітан командував фрегатом «Нереїда», а що фрегат довгий час перебував у ремонті, то й він теж страшенно нудьгував.

Вони довіряли один одному багато дечого, ці двоє нудьгуючих англійців. Кінець кінцем у них тут не було навіть порядних (звичайно, в розумінні чину) співрозмовників. Довгі вечори й ночі їм не раз доводилось коротати удвох… Мрія захопити призове судно стала спільною їх мрією. І чи міг сподіватися капітан Корбет, що так раптово, в ясну, штильову годину, серед білого дня трофейний корабель добровільно ввійде в Саймонс-бей і кине якір прямо навпроти берегової батареї?..

О, це скидалося на сон, на казку, але це був незаперечний факт!

При легкому вітрі флаги, як відомо, ледве тріпонуться, тому дозорні капітана Корбета не могли розпізнати на віддалі, якої держави корабель прямує до бухти.

Аж ось, уже в бухті, з невідомого судна спустили шлюпку, і дебелі, плечисті гребці дружно змахнули веслами.

Шлюпка причалила до берега, і молодий, ставний лейтенант, козирнувши капітанові Корбету, зажадав командуючого ескадрою…

Тим що лейтенант говорив чистісінькою англійською мовою, з лондонським акцентом, а форма на ньому була не англійська, капітан Корбет і зовсім розгубився. Де ж він бачив цю форму? Тут у нього майнула підозра: а чи не прибув це французький рейдер, щоб наробити переполоху, обстріляти, підпалити англійські кораблі і зникнути, — шукай його в океані?..

Молодий лейтенант спитав удруге:

— Де я можу бачити командуючого ескадрою? Мені доручено запитати, чи відповідатиме ваша ескадра однаковим числом пострілів на наш салют?..

— Пробачте, — розгублено пробурмотів Корбет, — але з ким я маю честь?..

— Російського флоту лейтенант Петро Рікорд… Шлюп «Диана» прибув у Саймонс-бей з Кронштадта, прямує на Камчатку і в Російську Америку…

На хвилину капітан Корбет, здавалося, втратив дар мови. Він тільки дивився на російського моряка посоловілими, вибалушеними очима і жадібно хапав повітря губами.

— І ви… вимагаєте… салюту-відповіді?!

Рікорд здивовано усміхнувся:

— Звичайно… І однакової кількості пострілів.

Ніби побоюючись, що росіянин зараз же кинеться на нього, капітан Корбет метнувся вбік.

— Під варту!.. Арештувати всіх до єдиного!.. Подумати тільки: ворожий корабель вимагає салюту!..

Чотирьох матросів і Рікорда оточили добрі дві дюжини англійців. Російські моряки не мали при собі зброї. Однак капітан Корбет поводився так, ніби командував атакою проти цілого батальйону.

Коли росіян вели в караульне приміщення, капітан Корбет, проводячи їх враженим поглядом, мовив розгублено:

— Може, в мене галюцинація?.. Неймовірно!.. Нечувано!.. Вони не тільки ввійшли у військову бухту, а ще й зажадали салюту…

Аж тепер прийшов він до пам’яті і наказав ударити бойову тривогу. На батареях заметушилась обслуга. Матроси й солдати бігли до берега. Щонайменше п’ятдесят чоловік розмістилося поспішно в шлюпках, і під цією посиленою