Читати книгу - "Quid est Veritas?"

Готова стати на бій хоч і з цілим світом!..

А хіба нема за що?

Кай усміхається гордовито: сьогодні він уже вдруге здобуває гідність мужа!..

Батько визнав його гідним заступити себе й Рим, а оспівана й уславлена красуня вирізнила його з великої громади достойних!

Але справді: він же тут заступник прокуратора! Тож геть усякими сторонніми думками! Він напружить усі сили й виконуватиме лише свої обов’язки, свою повинність!

Набравши повні груди повітря, Кай поважно пробігає поглядом по важких контурах монументальної спіни, що, мов кам’яний півострів, розділила арену на дві частини.

З мосяжевого жертовника на передній частині спіни стеляться блакитні завої офірного диму. Це палять фіміам перед великою статуєю цезаря Тиберія.

Від спокійної моці по-мистецьки, виконаних брил, від монументальної статуї цезаря, могутньої, як слава Риму, на юнака війнуло тверезою силою дійсності. Серце мимоволі відчуло гордість бути «першим громадянином Риму», яким він, Кай, є сьогодні.

Кай стис руками поручні свого багатого крісла, неначе у цих блискучих лев’ячих голівках містилися солодкі чари, що їх треба було тримати щосили.

Стримав свій рух. Не обернувся в напрямі сенаторських лож, хоч знав, що за ними, десь на почесніших місцях, сидить Магдалина. З удаваною зацікавленістю підняв очі на туго натягнене над його ложею, мов шкіра на тамбурині, пурпурове накриття.

Під ним кружляли й голосно гули, як густі тони низьких струн мандори, крицево-сині мухи. Вони наче б тільки й чекали Каєвого погляду, враз ухопили його й прямою дорогою занесли до ложі за сенаторськими кріслами. І той погляд завмер у німім подиві…

— Ні, це обличчя — мрія! Ніби вирізьблене з рожевої мушлі і вправлене в золоту філіграну кучерів, дійсно, ні з чим не зрівнянне…

Але нащо… нащо той божественний профіль схиляється так близько до вульгарного чорноволосого юдея чи, може, грека у жовтогарячому гіматіоні?

Не витримав. Забув про незручність і запитав Маркела:

— Хто це… у Магдалини?

— Дуже багатий юдей, Абрамелек, міський радник і сусід нової вілли Магдалининої під Єрусалимом. Ну і, звичайно, впертий адоратор красуні.

Кай наставив вуха: хотів знати більше про того, що його обдарувала доля щастям сусідувати з Маріам. Та мову перейняв архітект Евенцій, будівничий амфітеатру.

Кай насилу опанував себе, повернувся до архітекта і слухав. Але зрозумів слова лише тоді, коли Евенцій, перелічуючи дива Тиверіади, сказав:

— Уже від одного погляду красуні Маріам увесь цирк освітлюється, а цілий світ перетворюється на святкову містерію…

Кай щойно тепер помітив, що в архітекта напрочуд приємний голос. І жваво запитав:

— Погляд, очевидно… Але який вона має голос?

А самому грало у вухах оте чудове: «Дякую, шляхетний пане!..»

— Звук її голосу — відгук струн ліри самого бога гармонії Аполлона. Бо ж то голос чарівної і принадної Еллади. Твоїй милості напевно-бо відомо, що тільки батько «тиверіадської квітки» був галилеєць…

— Ким був? — коротко й різко, наслідуючи Пилата, спитав Кай.

— Власником і будівничим кораблів, арматором у Тирі. Звався Теофіл[25]. Мати ж гетери була грекиня, мала незвичайну красу й винятковий розум[26]. Одні кажуть, прийшла з Мілета. Інші — ніби з Коринта, колиски грецьких митців. Але, як справжня грекиня, була обдарована й неабиякою практичністю: мала фабрику в Тирі…[27]

Кай все це знав ще з Цезареї, але з радістю слухав би знову й знову: може, впаде до вуха якась нова подробиця!..

Але Евенцій мав прикру вдачу: його цілого захоплювали, мов дитину іграшки, — обряди, фальшиві урочисті промови без жадного змісту, в заяложених виразах…

А Каєві все це було таке нудне!

І, мов навмисне, день розтягався до безконечності!..

Коли б уже швидше надійшов вечір!

Вечір, «що все додому приводить, тільки доньку від матері відводить…» — як співала Сафо…

Доньку… арматора Теофіла!..

Але, здається, правду говорив Каєві його улюблений учитель, що у віршах натхненних поетів скриваються чари. Справді, щойно згадав вірш про вечір і немов прикликав його!

Чи то тільки так здається? Може, знов зайшла на нього якась затьма? Бо ж тіні від синього велюму — намету, натягненого над ареною, не довшають ані трохи.

Однак, що ж то робиться з самим цим велетенським велюмом?

Він надувся від вітру й гуде, як бубон під пальцями. Неначе й справді починається хуртовина.

А щасливий успіхом своєї вигадки архітект Евенцій аж виспівує Каєві у вухо:

— Це мій штучний бурун! Я вигадав його для навмахічних ігор, представлення морського бою. Зараз почнеться цей бій. А сили вітру твоя милість може легко вирахувати за звичайною формулкою: п — прудкість, в — площа вітрила, р — поступовий рух галери…

Архітектів дорогоцінний стилос, оздоблений великими смарагдами, швидко заповнював числами навощені таблички до писання, диптихон.

— Кількість рабів із міхом, що мають «х» респіраційну силу, зазначимо «мр»…

Але Кай, хоч би й хотів, не може вловити слів Евенцієвого викладу. Все довкола топиться в оглушливому ревінні й тупоті тисячоногого натовпу глядачів, які цим способом виявляють свою похвалу й захоплення.

— Е-во-е! — летить з горішніх місць… Як кинутий смолоскип, перетинає цілий цирк.

Кай невільно підіймає голову й не може стримати молодого сміху: це рве повітря отой високий, кощавий, зелено вдягнений осібняк, що надвис саме над ложею Магдалини… Скриб-писар, як дрібний урядовець із довгими безм’язими руками, що не знають ні ремесла, ні тяжкої праці. Його мокре, мов свіжопобарвлене волосся, перетято малинового кольору стьожкою довкола великої лисіючої голови.