Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Хлопець старанно намилився, обернув до мене своє обличчя, геть у білій піні, і так, не розплющуючи зажмурених очей, удруге запитав:

— Тебе як звати?

— Сашком.

Хлопець постукав долонею по металевому стержню умивальника; пригнувшись, пострибав під незібраним, віялоподібним струменем, пофиркав і потім мовив беззаперечно, ніби наказуючи:

— Доведеться тобі два місяці побути Шурком!

— Як то — доведеться?.. Чому?

Хлопець почав терти зуби з такою силою, що я просто дивувався, як вони цілі залишилися і як щітка не зламалася. Не зовсім виразно, бо рот його був повен білого порошку, хлопець сказав:

— Мене теж Сашком звати. Отож доведеться тобі побути Шурком. Щоб не плутали. Зрозумів?

Зрозуміти то я зрозумів, але мені це не дуже сподобалося.

— Я все-таки теж хотів би залишитися Сашком, — тихо промовив я.

Хлопець від несподіванки навіть проковтнув воду, якою полоскав рота.

— Мало чого хотів би! У себе в Москві розпоряджатимешся! Зрозумів?

Побачивши мою розгубленість, він глянув на мене трохи ласкавіше:

— Гаразд. Іди, Шурко, за мною. Ключі дам.

— Іду, — відповів я і таким чином погодився на нове ім'я.

— Тільки горщиків не розбий, — попередив мене Сашка. — Бо ж бабуся за них!.. — Він гучно ляснув себе по засмаглому лобі й додав: — А мені за тебе від бабусі все одно влетить.

— Як це — за мене?

— Дуже просто. Вона наказала мені зустрічати тебе. А я не пішов. Хіба іноземна делегація, чи що? Якби ще від станції далеко було чи дорога заплутана! А то так, заради церемонії… Здрастуй, мовляв, Шурко! Чекали тебе з нетерпінням, спасибі, що завітав! Не люблю я цього!

Сашко глянув спідлоба так сердито, ніби я був винуватий, що він не виконав бабусиного наказу і що йому за це влетить.

— Давай скажемо, що ти зустрічав! — запропонував я, бажаючи виручити Сашка. — Адже бабуся не довідається.

Але він глянув на мене ще зліше:

— Не люблю я цього!

«Те не любиш, це не любиш! — досадливо подумав я. — А що, цікаво, ти любиш?»

Квартирка складалася з двох маленьких кімнат і кухоньки. Одна кімната була така сонячна, що в ній, не замружившись, стояти було неможливо. А друга — зовсім темна: в ній — жодного віконечка.

— Батько з матір'ю давно вікно прорубати хотіли, та я не дозволяю, — сказав Сашко.

— Чому не дозволяєш? — здивувався я.

— А там плівки проявляти добре. Зрозумів? Цілковита темрява!

— Зрозумів. І вони тебе послухалися? Батько з матір'ю?..

— Аякже! Тільки бабуся спочатку не погоджувалася. Та я їй таку фотокартку зробив, що вона потім кожного дня почала фотографуватися.

Сашко кивнув на фотографію, що висіла над ліжком. З фото прискіпливими Сашковими очима дивилася на мене спідлоба Сашкова бабуся. Не. тільки очі, але й усе обличчя її було суворе й владне. А лоб — високий і весь у зморшках, які з'єднувалися і перетиналися одна з одною. Сашко, певно, дуже добре фотографував, якщо зморшки так ясно вийшли.

Я, між іншим, зовсім не такою уявляв собі тітоньку Кланю, вона, за маминими словами, виняньчила її. Я сподівався побачити добру й балакучу стареньку. А в тітоньки Клані губи так щільно стиснуті, ніби наглухо прибиті одна до одної.

— Слухай, Шурко, навіщо зараз до дідуся перебиратися? — Сашко через вікно кивнув на порожній, занедбаний ганок. — У нього до того ще й двері погано відчиняються. Поки будемо вовтузитися, бабуся з базару повернеться і заскочить нас. Гайда просто на річку, А валізку твою поки що під ліжко запхаємо.

У цей час почувся тупіт босих п'яток по дерев'яних сходинках.

— Ось і Липучка з'явилася, — сказав Сашко.

— Хто, хто?

— Липучка. Моя двоюрідна сестра. Через три будинки звідси живе. Її, власне, Липою звати. Повне ім'я Олімпіада, значить. Не чув хіба? Це її на честь матері назвали. А я в Липучку перехрестив, бо вона як прилипне, то уже нізащо не відчепиться.

«Ну й щастить! — подумав я. — То Веник, то Олімпіада…» Липучка тим часом промовляла до квітів. «Ой які ж ви красуні! Ой які ж ви пахучі!» — чулося з ганку. Та ось Липучка з'явилася на порозі. Це була руда дівчинка, з веснянками на щоках, з уже облупленим, здивовано задертим носиком. Та й вираз обличчя у неї був такий, ніби вона весь час з чогось дивувалася або ж чимось захоплювалася.

— Ой! Онук дідуся Антона приїхав! — скрикнула Липучка, ніби вона з нетерпінням чекала мене й нарешті-таки дочекалася.

Тоді я ще не знав, що Липучка взагалі кожне своє речення починає словом «ой». Я дуже здивувався, що Липучка назвала мого дідуся Антоном.

— Чому Антон? — запитав я.

— Ой, як то «чому»? Як то «чому»?

— Бо ж він не Антон…

Вона почала сміятися і крізь сміх примовляла:

— Він — Антон! Він — Антон!..

Сміх у неї був якийсь особливий: послухаєш — і самому сміятися захочеться.

Я подумки прошепотів мамине ім'я та по батькові: її звали-таки не Марина Антонівна, а Марина Петрівна. Отож, якщо говорити не по-Липуччиному, дідусь мій був «дідусем Петром», а зовсім не «дідусем Антоном». Я все це сказав Липучці, а вона витріщила свої зелені, як у нашого Паразита, очиська і почала тицяти у мене пальцем:

— Ой, Сашко, поглянь на нього! Не знає, як рідного дідуся звати! А своє ім'я ти пам'ятаєш?

Сашко, — посміхаючись, засовував під ліжко мою «командировочну» валізу.