Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

ще літають, Поки півні не співають, Посвіти нам… Он щось ходить! Он під дубом щось там робить. Ух! Ух! Солом'яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила». Зареготались нехрещені… Гай обізвався; галас, зик. Орда мов ріже. Мов скажені, Летять до дуба… Нічичирк… Схаменулись нехрещені, Дивляться – мелькає, Щось лізе вверх по стовбуру До самого краю. Ото ж тая дівчинонька, Що сонна блудила: О таку-то їй причину Ворожка зробила! На самий верх на гіллячці Стала… В серце коле! Подивилась на всі боки Та й лізе додолу. Кругом дуба русалоньки Мовчки дожидали; Взяли її, сердешную, Та й залоскотали. Довго, довго дивовались На її уроду… Треті півні: кукуріку! — Шелеснули в воду. Защебетав жайворонок, Угору летючи; Закувала зозуленька, На дубу сидячи; Защебетав соловейко — Пішла луна гаєм; Червоніє за горою; Плугатир співає. Чорніє гай над водою, Де ляхи ходили; Засиніли понад Дніпром Високі могили; Пішов шелест по діброві; Шепчуть густі лози. А дівчина спить під дубом При битій дорозі. Знать, добре спить, що не чує, Як кує зозуля, Що не лічить, чи довго жить… Знать, добре заснула. А тим часом із діброви Козак виїзжає; Під ним коник вороненький Насилу ступає. «Ізнемігся, товаришу! Сьогодні спочинем: Близько хата, де дівчина Ворота одчинить. А може, вже одчинила — Не мені, другому… Швидче, коню, швидче, коню, Поспішай додому!» Утомився вороненький, Іде, спотикнеться, — Коло серця козацького Як гадина в'ється. «Ось і дуб той кучерявий… Вона! Боже милий! Бач, заснула, виглядавши, Моя сизокрила!» Кинув коня та до неї: «Боже ти мій, Боже!» Кличе її та цілує… Ні, вже не поможе! «За що ж вони розлучили Мене із тобою?» Зареготавсь, розігнався — Та в дуб головою! Ідуть дівчата в поле жати Та, знай, співають ідучи, Як провожала сина мати, Як бивсь татарин уночі. Ідуть – під дубом зелененьким Кінь замордований стоїть, А біля його молоденький Козак та дівчина лежить. Цікаві (нігде правди діти) Підкралися, щоб ізлякать; Коли подивляться, що вбитий, — З переполоху ну втікать! Збиралися подруженьки, Слізоньки втирають; Збиралися товариші Та ями копають; Прийшли попи з корогвами, Задзвонили дзвони. Поховали громадою Як слід, по закону. Насипали край дороги Дві могили в житі. Нема кому запитати, За що їх убито. Посадили над козаком Явір та ялину, А в головах у дівчини Червону калину. Прилітає зозуленька Над ними кувати; Прилітає соловейко Щоніч щебетати; Виспівує та щебече, Поки місяць зійде, Поки тії русалоньки З Дніпра грітись вийдуть.

[1837, С.-Петербург]

Думка(«Тече вода в синє море…»)
Тече вода в синє море, Та не витікає, Шука козак свою долю, А долі немає. Пішов козак світ за очі; Грає синє море, Грає серце козацькеє, А думка говорить: «Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину? На чужині не ті люде — Тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати, Ні поговорити». Сидить козак на тім боці, Грає синє море. Думав, доля зустрінеться — Спіткалося горе. А журавлі летять собі Додому ключами. Плаче козак – шляхи биті Заросли тернами.

[1838, С.-Петербург]

Думка(«Нащо мені чорні брови…»)
Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі дівочі? Літа мої молодії Марно пропадають, Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють. Серце в'яне, нудить світом, Як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі? Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Свої люде – як чужії, Ні з ким говорити; Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче, Чого серце, як голубка, День і ніч воркує; Ніхто його не питає, Не знає, не чує. Чужі люде не спитають — Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить! Плач же, серце, плачте, очі, Поки не заснули, Голосніше, жалібніше, Щоб вітри почули, Щоб понесли буйнесенькі За синєє море Чорнявому зрадливому Налютеє горе!

[1838, С.-Петербург]

Тарасова ніч{4}
На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає, Кругом хлопці та дівчата, Як мак процвітає. Грає кобзар, виспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками, Як збиралась громадонька В неділеньку вранці, Як ховали козаченька В зеленім байраці. Грає кобзар, виспівує, Аж лихо сміється… «Була колись Гетьманщина, Та вже не вернеться!.. Встає хмара з-за Лиману, А другая з поля, Зажурилась Україна — Така її доля! Зажурилась, заплакала, Як мала дитина. Ніхто її не рятує… Козачество гине, Гине слава, батьківщина, Немає де дітись. Виростають нехрещені Козацькії діти, Кохаються невінчані, Без попа ховають, Запродана жидам віра, В церкву не пускають! Як та галич поле криє, Ляхи{5}, уніяти{6} Налітають– нема кому Порадоньки дати. Обізвався Наливайко{7} Не стало кравчини! Обізвавсь козак Павлюга{8} За нею полинув! Обізвавсь Тарас Трясило Гіркими сльозами: «Бідна моя Україно, Стоптана ляхами! Україно, Україно! Ненько моя, ненько! Як згадаю тебе, краю, Заплаче серденько… Де поділось козачество, Червоні жупани? Де поділась доля-воля? Бунчуки{9}? Гетьмани? Де поділося? Згоріло? А чи затопило Синє море твої гори, Високі могили?… Мовчать гори, грає море, Могили сумують, А над дітьми козацькими Поляки панують. Грай же, море, мовчіть, гори, Гуляй, буйний, полем — Плачте, діти козацькії, Така ваша доля!» Обізвавсь Тарас Трясило Віру рятовати, Обізвався, орел сизий, Та й дав ляхам знати! Обізвався пан Трясило: «А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, З поляками биться!» Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило. Од Лимана до Трубайла Трупом поле крилось. Ізнемігся козаченько, Тяжко зажурився, А поганий Конецпольський Дуже звеселився. Зібрав шляхту всю докупи Та й ну частовати. Зібрав Тарас козаченьків Поради прохати. «Отамани товариші, Брати мої, діти! Дайте мені порадоньку, Що будем робити? Бенкетують вражі ляхи Наше безголов'я». «Нехай собі бенкетують, Нехай на здоров'я! Нехай, кляті, бенкетують, Поки сонце зайде, А ніч-мати дасть пораду — Козак ляха знайде». Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. Як став місяць серед неба, Ревнула гармата, Прокинулись ляшки-панки — Нікуди втікати! Прокинулись ляшки-панки Та й не повставали. Зійшло сонце – ляшки-панки Покотом лежали. Червоною гадюкою Несе Альта вісті, Щоб летіли круки з поля Ляшків-панків їсти. Налетіли чорні круки Вельможних будити, Зібралося козачество Богу помолитись. Закрякали чорні круки, Виймаючи очі, Заспівали козаченьки Пісню тії ночі, Тії ночі кривавої, Що славою стала Тарасові, козачеству Ляхів що приспала. Над річкою, в чистім полі, Могила чорніє, Де кров текла козацькая, Трава зеленіє. Сидить ворон на могилі Та з голоду кряче… Згада козак Гетьманщину, Згада та й заплаче! Було колись, панували, Та більше не будем!.. Тії слави козацької Повік не забудем!..» Умовк кобзар, сумуючи: Щось руки не грають. Кругом хлопці та дівчата Слізоньки втирають. Пішов кобзар по улиці — З журби як заграє! Кругом хлопці навприсядки, А він вимовляє: «Нехай буде отакечки! Сидіть, діти, у запічку, А я з журби та до шинку, А там найду свою жінку, Найду жінку, почастую, З вороженьків покепкую».

[6 листопада1838, С.-Петербург]

На вічну пам'ять Котляревському {10}
Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину, На калині одиноке Гніздечко гойдає. А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Згадай лихо, та й байдуже… Минулось… Пропало… Згадай добре – серце в'яне, Чому не осталось? Отож гляну та згадаю: Було, як смеркає, Защебече на калині — Ніхто не минає. Чи багатий, кого доля, Як мати дитину, Убирає, доглядає, Не мине калину. Чи сирота, що до світа Встає працювати, Опиниться, послухає, Мов батько та мати Розпитують, розмовляють, Серце б'ється, любо… І світ Божий як Великдень, І люди як люди! Чи дівчина, що милого Щодень виглядає, В'яне, сохне сиротою, Де дітись, не знає, Піде на шлях подивитись, Поплакати в лози, Защебече соловейко — Сохнуть дрібні сльози. Послухає, усміхнеться, Піде темним гаєм… Ніби з милим розмовляла… А він, знай, співає, Та дрібно, та рівно, як Бога благає, Поки вийде злодій на шлях погулять З ножем у халяві, – піде руна{11} гаєм, Піде та замовкне – нащо щебетать? Запеклую душу злодія не спинить, Тільки стратить голос, добру не навчить. Нехай же лютує, поки сам загине, Поки безголов'я ворон прокричить. Засне долина. На калині І соловейко задріма. Повіє вітер по долині Пішла дібровою руна, Руна гуляє, Божа мова. Встануть сердеги працювать, Корови підуть по діброві, Дівчата вийдуть воду брать, І сонце гляне – рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь! Заплаче злодій, лютий злодій. Було так перш – тепер дивись: Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над