read-books.club » Пригодницькі книги » Таємниця підземної галереї 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

129
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємниця підземної галереї" автора Володимир Колін. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 58
Перейти на сторінку:
дивно вийшло! Минуло стільки років, а він вважав, що Грігоре загинув у порту, розчавлений колодою. Та досить було тільки вилізти на горище, вибираючи звідти все, що може загорітися від бомби (це розпорядження властей він довго ігнорував), і знайшовся лист. Скинув на землю різний мотлох, а сам опинився в найтемнішому закутку, там, куди вже давно ніхто не зазирав. Пилюки було на долоню. Нишпорячи в ній, зачепив ногою якусь картонну коробку, ледве прочитав два слова: Мунтяну Грігоре.

Всередині знайшов примірник бюлетеня Комітету боротьби проти війни, відозву, що повідомляла про створення товариства “Друзі СРСР”, стрічку від безкозирки з жовтими літерами на ній, які він так і не зміг прочитати, складений вчетверо аркуш паперу і пожовклі квитанції.

Хвилюючись, вибрав з коробки усе інше — різний дріб’язок, що нагадував йому про брата. З якимсь побожним чуттям розгорнув папірець і прочитав вицвілі од часу рядки, написані фіолетовим чорнилом. Це був незакінчений лист до дядька в Бухарест, писаний 17 вересня 1934 року, тобто за день до зникнення Грігоре.

“Дядьку Янку!

Не знаю, як там у вас, бо ми оце не можемо звести кінці з кінцями. Сава завтра видаватиме нам в “Якорі” платню, і, видно, я й цього місяця не зможу купити матері хоч хустку. Хай буде, що буде, але на цей раз…”

І більше нічого. Запилене горище здавалося порожньою хатою. Було сумно, як у давній казці.

Спустившись на землю, Павло показав коробку матері. Вона зблідла, тремтячими руками розгорнула стрічку.

“Це з 1905 року, — прошепотіла, — від матроса з броненосця “Потьомкін”… Грігоре одержав її від твого батька…”

Побачивши листа, мама почала плакати. І може тому, що спогади найшли зненацька, що остання думка небіжчика була звернена до неї, мовила пошепки, з заплющеними очима:

“Я не хотіла, щоб ти дізнався, боялася за тебе. Ніколи не знала, коли він прийде і коли піде… Звернула на нещасний випадок. Думала, що так буде краще…”

“Як помер Грігоре?” — спитав Павло.

Став на коліна біля матері, з важкими думами в голові.

“Не знаю, ніхто нічого не знає… Пішов у “Якір”, а я ждала його, ждала… Знову проходить десь до світанку, подумала собі. Один час вважала, що… Та це була даремна підозра. Він любив тебе, Павле… Потім прийшли з поліції і перекинули все в хаті догори дном… Минали дні… Я чекала і не хотіла вірити, що він… День у день, ніч за ніччю… Опісля принесли мені папірця. Повідомили про смерть. Що їм до того? Тільки я його ждала, ждала… Ти не знав, я сама… Через три роки, коли ти захворів, вийшла за Васіле…”

З тим же сумом на серці Павло проминув кілька бічних вуличок, здригнувся і знову оглянувся назад. На першому повороті пішов праворуч, потім знову вернувся туди ж, звідки вийшов. Але не помітив нічого підозрілого і рушив далі, кривуляючи провулками, поки не потрапив на вулицю Кароля, уздовж якої й попростував.

“І ніколи ти не збагнула, куди ходив Грігоре?” — повернувся в думці до розмови з матір’ю.

“Значно пізніше… Васіле теж дещо знав про це… Тоді, перед смертю… боже, як блищали у нього очі! Такі, як і твої, Павле… попелясті… “Ще трохи, — казав мені,— коли це ще зробимо, все зміниться’” Що саме він мав на меті, не знаю”…

Замислений, Павло прийшов у Анадолкіой, квартал бідноти та найубогіших татар. Ніч була темна, хоч ока виколи. Щоб не заблудитися, полічив немощені вулиці, нога поринала в пилюку, як у воду. Поволі завернув у четверту, насвистуючи “На галявині біля виноградника”. А коли почув у відповідь мелодію того ж романса, присвітив ліхтариком.

Йоргу подав йому руку. Навколишню тишу порушував тільки легенький вітерець, що шелестів листям акацій уздовж вулиці. Десь далеко лунав жіночий голос:

“Гюлсен! Гюлсен!” Потім почулося мекання осла. І знову тиша залягла непроникним муром між усім світом і тими двома постатями, що рухалися в темряві.

— Підшукали помешкання? — спитав Йоргу.

— Ми вже давно домовилися з одним перукарем. Він погодився, дати нам свою кімнату…

— А можна йому довіряти?

Павло на якусь мить замислився. Тоді заговорив, наче сам до себе:

— Це сирота, у нього було важке дитинство. Мати покинула його на сходах у церкві. Ріс по чужих людях… У тринадцять років зламав собі ногу, звісно, через примху одного багатія. Так і зостався кульгавим.

— Напевне, якийсь люмпєн-пролетар, — трохи невдоволено мовив Йоргу. — А як той будинок?

— Там багато квартирантів, завжди людно…

— Гаразд, тільки прстеж за ним…

Простували поволі, і акації шуміли так, як, шумить море, коли на ньому поєний штиль У ті дні море стояло синє-синє… Але життя не було спокійним. Важкі хмари нависли над головами людей у травні 1943 року.

Другого дня Павло, ступаючи через залізничні рейки, разом з іншими робітниками мовчки прямував до портових майстерень. Фашистські прапори з викрученим хрестам розвівались на військових суднах усіх країн, окупованих Гітлером. Крім німецьких, в порту стояли кораблі з Франції і Бельгії, з Греції і Голландії, торговельні судна, секвестровані в усіх портах, в яких побували німці, і лише де-не-де, наче недобачений гітлерівськими вартовими, самітно майорів румунський прапор.

Як і кожного ранку, погляд Павла спинився на похмурому силуеті вантажного, судна, що стояло осторонь, наче відокремлене від решти кораблів, — його, назва “Кармен” виразно біліла на чорному тлі. Шість років тому це судно, незважаючи на свій мирний вигляд, було відважним борцем і невтомно переправляло сотні.тонн боєприпасів для республіканської Іспанії. Затримане в Констанці, воно почало перевозити маслини та бринзу б бочках; потім прийшли німці і почепили на ньому свій прапор. Тепер їхні ковані чоботи гримотіли по. палубі, на якій недавно ходили борці за правду. Там, де колись лунало: “Хай живе воля!”, чулися вигуки: “Хайль Гітлер!”

Павло подивився в інший бік. Біля транспортних суден, піднятих на дерев’яних стояках, зібрався натовп, там були і діти, й

1 ... 5 6 7 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця підземної галереї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця підземної галереї"