Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

статися) випадає день, коли треба, щоб у тобі сидів префект поліції, передбачливий дипломат, таємний агент, який, замість марити про безмежні можливості, бере вола за роги й каже собі: «Якщо німці заявляють те-то й те-то, виходить, вони хочуть зробити зовсім інше; і не абстрактне зовсім інше, а конкретно те чи те, а то вже и проводять його в життя», «Якщо такий-то втік, то втік не в а, не в б, а у в, і шукати його слід у в». На жаль, такий хист і так був не надто в мене розвинений, а я ще й притуплював його, марнував свою силу, розпускав себе, умивав руки, поки інші пильнували замість мене. Щодо причини мого впертого сидіння вдома, то мені було б неприємно визнати її Альбертині. Я казав їй, що лікар приписав мені постільний режим. То це була неправда. А коли б це й відповідало дійсності, ніякі лікарські приписи не перешкодили мені супроводжувати Альбертину. То була вимовка, щоб не їхати з нею та Андре. Наведу тільки один резон, підпертий розумом. Коли я виїздив з Альбертиною, то починав нервуватись, ледве вона на хвилю покидала мене; я уявляв, що вона змовляється з ким-небудь чи бодай пускає комусь бісики. Якщо вона була у злому гуморі, я боявся, що ненароком розладнав чи змусив відкласти якийсь її задум. Реальність завше тільки принада для Незнаного, слідами якого далеко не зайдеш. Краще дивитися крізь пальці, щоб не було в нас думу, як того шуму, краще не підкидати ревнощам жодної конкретної подробиці. На лихо, коли ти відрізаний від довкілля, світ внутрішній також щедрий оказії; навіть без прогулянок з Альбертиною, сподибувані за самотніх роздумів випадки підсовували мені уламки реальности, а ці уламки знов притягували, наче магніт, щось із отого Незнаного, від тої хвилі для мене вже нестерпного. Хоч би ми жили під повітряним дзвоном, все одно б там діяли асоціації та спогади.

Проте душевні урази і в цьому дзвоні не відбувалися як стій; тільки-но Альбертина вирушала на прогулянку, я відчував, бодай на кілька хвилин, бадьорість — мене покріплювала животворна сила самоти. Я брав участь у втіхах дня, коли той тільки народжувався; пробудженої жадоби — примхливої і суто особистої моєї забаганки — заживати їх було б не досить, щоб наблизити їх до мене, якби особлива погода кожного дня не викликала в мені минулих образів; ба більше, вона підтверджувала сьогоднішню реальність, безпосередньо приступну всім, кого випадкові, а отже, й дріб’язкові обставини не силували сидіти вдома. У певні погідні дні було так зимно, у кімнаті все так дихало вулицею, немовби стіни будинку розступилися, і щоразу, як пробігав трамвай, дзвінок його лунав так, наче хто срібним ножем бив по шкляному домі. Але з особливим захватом я дослухався до нового звуку в собі, звуку душевної скрипки. Її струни напиналися чи відходили залежно від температури, надворішнього освітлення. В нашій істоті, інструменті онімілому від одноманітности звички, спів народжується з таких відступів, таких коливань — джерела всякої музики: аура певних днів одразу перекидає нас на іншу тональність. Ми віднаходимо забуту мелодію, чию математичну невідворотність могли б відгадати, хоча попервах її співаємо, не знаючи, що воно таке. Тільки ці внутрішні зміни, дарма що їхнє джерело було поза мною, оновлювали для мене зовнішній світ. Якісь давно вже замуровані двері отверзалися в моєму мозкові. Життя якихось міст, веселощі якихось прогулянок визискували в мені своє місце. Тремтячи всім тілом довкола бреньливої струни, я ладен був віддати за цей такий незвичайний стан і моє сіре минуле, і моє майбутнє, стерте гумкою звички.

Коли я не вибирався з Альбертиною на довгу прогулянку, дух мій витав тим більше. Зрікшися смакувати той ранок органами чуття, я тішився подумки всіма подібними до нього — минулими чи можливими, — точніше, певним типом поранків, усі ранки-близнюки якого були тільки випадковим і швидко мною ототожненим віддзеркаленням; свіже повітря гортало сторінки собі до вподоби: я бачив перед собою євангелію дня і міг відчитати її з ліжка. Той ідеальний поранок насичував мою свідомість тривкою дійсністю, тою самою, що й інші подібні ранки, і звеселяв мене, і тої веселосте не пригашувала моя неміч. Добре самопочуття залежить не так від нашого здоров’я, як від незужитого запасу сил: ми можемо досягти його як через нарощування сили, так і через обмеження нашої праці. Снагу, яка кипіла в мені, я утримував, лежачи в постелі, я здригався й підскакував сам у собі — так машині, бува, не дають рушити, і вона крутиться довкола себе.

Приходила Франсуаза підтопити й кидала кілька галузок, чий дух, забутий за літо, описував круг коминка магічне коло; в тім колі я бачив самого себе, як я читаю чи то в Комбре, чи то в Донсьєрі, і радів, що я у своїй паризькій оселі, радів так, як коли б вийшов на мезеґлізьку прогулянку чи спіткав Сен-Лу та його приятелів на польових навчаннях. Притаманна всім людям радість знов поринути у спогади, збережені пам’яттю, найдужча буває в тих, кому лютість фізичних страждань і щоденна надія на одужання не дають шукати в житті образів, споріднених із тими спогадами, й заразом лишають дещицю віри, що вони подужають невзабарі це зробити. Завдяки такій вірі вони зберігають щодо тих образів почуття жадоби, апетиту і сприймають їх не лише як спомини, не лише як образи. Та хай би навіть ці образи мали зоставатися для мене завжди тільки образами, і я, згадуючи їх, міг би їх тільки бачити, вони все одно воскрешали в мені, в усій моїй істоті силою ідентичного враження, дитину, молодика, їхнього глядача. За цей час не тільки заходила зміна погоди надворі або запаху в кімнаті, а й у мені самому відбувалося вікове зміщення, підміна одної особи іншою. Запах гілляк у студеному повітрі був ніби кавалок минувшини, ніби невидима крига, скресла бознаколишньої зими й занесена до моєї кімнати, зчаста насичена якимось запахом, світлом, наче інакшими роками, куди я знов поринав, ще й не усвідомивши їх, охоплений радощами давно полишених надій. Сонце добиралося до ліжка, пробивало прозорі ребра мого вихудлого тіла, гріло мене, розпалювало своїм теплом, як кришталь. Тоді немовби зголоднілий виздоровник, який в уяві вже наминає всі заборонені досі страви, я запитував себе: одружуватися мені з Альбертиною чи ні, чи не скалічу я собі життя, чи не заважкий беру на себе тягар, присвячуючи життя іншій істоті,