Читати книгу - "Стійкий принц. Дама-примара"

Отже, наріжним каменем твору є саме честь. Вона є тим стрижнем, який непохитно тримає на собі і патріотизм головного героя, і його полум’яну віру, і стійкість у випробуваннях, і шляхетні уявлення про милосердя, дружбу та служіння дамі. Дон Фернандо – людина честі не на словах, а на ділі. «Хто я? Лицар, тільки й того», – скромно атестує він себе, але у розумінні автора саме на таких лицарях і тримається світ.

Підкреслюючи у «Стійкому принці» передовсім питання честі, Кальдерон торкнувся й взаємозв’язку понять честі, свободи й необхідності, які згодом отримали значно глибше осмислення у найвідомішому з його шедеврів, філософській драмі «Життя – це сон», головним героєм якої також є принц, що зазнав ув’язнення.

Якщо стрижневу ідею закарбовано в афористичній назві цього твору, то визначити його магістральну тему не так легко, адже тут Кальдерон щільно переплітає чи не всі основні теми своєї драматургії, торкаючись згаданих вище питань свободи і честі, а також влади, кохання й віри.

«Життя – це сон» називають і драмою виховання ідеального володаря. Автор проводить головного героя, принца Сехізмундо, через низку випробувань, демонструючи поступову кристалізацію позитивного начала в ньому, яке драматург пов’язує зі здатністю гамувати свої пристрасті й тваринні інстинкти, діяти помірковано й шляхетно.

Висвітлюючи у драмі різні аспекти свободи, Кальдерон розглядає й протиставлення вироку долі і свободи волі, наголошуючи, що людина може й повинна діяти, а не пасивно виконувати приписи.

Діяти добре, чинити добро (obrar bien) – найважливіше, незалежно від того, що відбувається довкола, реальність це чи просто сон. Цей висновок, до якого приходить принц Сехізмундо, окреслює єдиний вихід з «лабіринту світу», який бачив не тільки Кальдерон, а й чимало інших видатних митців його доби.

На завершення треба сказати кілька слів про історію українських перекладів драматургії Педро Кальдерона та їхнє сценічне буття.

На превеликий жаль, сказати можна дійсно небагато. Український читач може розраховувати лише на чотири п’єси й кілька сонетів, епіграм та розрізнених уривків.[4]

Про причини такої ситуації здогадатися неважко. Очевидно, мали значення як філологічні, так і соціально-історичні моменти. З одного боку, вишукана мова, складна метафорика, філософська глибина, величезна кількість найрізноманітніших алюзій вимагали від потенційного перекладача Кальдерона ґрунтовної філологічної і культурологічної підготовки, найвищого рівня майстерності, яким володіє далеко не кожен. З іншого – релігійний пафос іспанського драматурга, проблематика та настрої його творів аж ніяк не відповідали радянським ідеологічним стандартам. Вірогідно, свою роль відіграли й складні стосунки з Іспанією в радянський період.

Не дивно, відтак, що перекладати твори генія іспанського бароко в Україні наважилося всього шестеро фахівців.

Найбільше пощастило в цьому сенсі сонетам Кальдерона, які отримали максимум перекладацької уваги. Цікаво відзначити, що, попри мізерну кількість українських версій творів іспанського митця взагалі, сонет-притча про троянду з драми «Стійкий принц» існує нині у трьох варіантах перекладу: «Які веселі й пишні на зорі…» О. Мокровольського, «Ті, що були веселістю й красою…» Д. Павличка і «Ці квіти, що в саду буяли зрання…» С. Борщевського, кожен з яких в оригінальний спосіб доносить до читача сумну переконаність митця бароко у фатальній швидкоплинності буття.

Першу спробу познайомити українську аудиторію з драматичними творами Кальдерона зробив ще І. Франко. Він високо цінував творчий доробок іспанського митця, характеризуючи його у критичних статтях 1890-х рр. як постать одного рівня з Шекспіром і Данте. Франка особливо зацікавив «Саламейський алькальд» як п’єса виразного соціального спрямування. На думку письменника, в цьому творі (з яким він ознайомився у німецькому перекладі) було подано «чудесний тип селянина».

Для театру «Руська бесіда» Франко створив, власне, не переклад, а дещо скорочену прозову версію твору, або, якщо скористатися сучасним виразом, адаптував драму честі Кальдерона для української сцени того періоду.[5] Письменник упорався з цією роботою досить швидко. Щоправда, з листа до театру, датованого груднем 1893 р., видно, що він планував опрацювати також деякі твори Лопе де Веги та Шекспіра, але підготував лише п’єсу Кальдерона.

Прем’єра «Війта заламейського» (саме таку назву отримала драма в інтерпретації Франка) відбулася 30 листопада 1895 р. у Львові і пройшла з успіхом, а згодом виставу тепло приймали в інших містах Західної України. Ця п’єса протрималася в репертуарі театру довше від інших. Позитивна рецензія у пресі підкреслювала прихильну увагу глядачів та надзвичайно сучасне, близьке аудиторії звучання іспанської драми.

Переробку І. Франка від наступних спроб перекласти твори Кальдерона українською відділяє майже сто років. На жаль, М. Лукаш обмежився лише фрагментами із «Саламейського алькальда» і монологом Сехізмундо з першої дії драми «Життя – це сон». Його переклад знаменитої промови ув’язненого принца приваблює плинністю і намаганням якнайближче відтворити ритмічний малюнок оригіналу.

Повний український переклад цього філософського шедевра Кальдерона з’явився значно пізніше. До чотирьохсотлітнього ювілею великого драматурга (2000) «Життя – це сон» переклав М. Литвинець. Його версія не вільна від дискусійних моментів. Не зрозуміло, наприклад, чому перекладач вирішив відтворити назву країни, де відбувається дія, шляхом транслітерації, а не звичайного перекладу («Полонія» замість традиційної «Польщі»)? Ясно, що Польща у творі Кальдерона – поетична умовність, синонім «тридесятого королівства», але все ж таки назва реальної країни, що фігурує у не надто реальному антуражі, посилює відчуття, закарбоване у назві п’єси. Кальдерон, великий майстер сценічних ефектів, блискуче розрахував усі нюанси, тож не зрозуміло, чим керувався перекладач, вирішивши знехтувати одним з найпомітніших. А втім,