Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

— Доброго ранку, Діаночко. Кажуть, уночі злодія спіймали. А що то був за злодій?

— То вони не сказали тобі… Думаю, ти маєш знати. Не відходь від табору, будь обережна, тебе хотіли вкрасти. І це лише перший твій виступ. Коли ти трохи підростеш, то на твою красу і грацію полюватимуть работорговці, багачі, і ще хтозна-скільки небезпек на тебе чекає. Жінки зненавидять тебе, бо ти будеш гарніша за них усіх. Чоловіки обіцятимуть золоті гори, та ти не вір, щастя з того не матимеш. Будь вільна.

Іринці непросто було все зрозуміти, і вона надовго задумалась, а трохи згодом запитала:

— Діано, а чому ти не танцюєш? Щоб тебе не вкрали? Ти ж також дуже гарна.

— Я не можу танцювати, — відповіла дівчина, сумно посміхаючись. — Я не ходжу взагалі. Маю хворі ноги. З дитинства.

— Ой, як шкода, — ледь чутно промовила Іринка і обійняла свою нову старшу подругу. Згодом вона запитала ще:

— Діано, а чому в таборі, окрім скрипаля і тебе, лише старі та діти?

— Років зо два тому на нас напали слуги Чорної Королеви. Всі, хто міг, і чоловіки, й жінки, захищали табір. Вони врятували нас, а самі полягли в тому бою. Лише скрипаль вижив. Тепер він нещасливий, і коли ти чуєш, як плаче скрипка, то плаче скрипалева душа.

— Чому стільки несправедливості в житті? Невже нас завжди переслідуватимуть нещастя?

— Ні, Іринко, я впевнена, що радість ще прийде і ви — діти — будете щасливі. Я не маю права обіцяти тобі, але я вірю в це.

Отаман розбійників ще зранку кудись поїхав. Тим часом з’явилися работорговці. Вони критично оглянули Дениса, неначе товар, і пішли до великої землянки, де мали домовитися з розбійниками про ціну.

— Максе, я не вірю, що нас продадуть, — простогнав Денис.

— Це тебе продадуть, а на мене, напевне, чекає щось іще страшніше.

— Ну ти ж розумний, Максе, придумай що-небудь, як нам врятуватися.

— Колись, може, я і був розумним, а тепер я напівмертвий, а ти вже практично проданий. Ми не потрапимо додому. Змирися з цим!

Змиритися зі страшною долею Денис не міг. Із розпачем у голосі він вигукнув:

— Ні, я не вірю в те, що ти говориш! Ми виберемося звідси живими й разом! Я не знаю як. Якимось дивом! Більше не кажи мені, що це неможливо.

Тієї ж миті з землянки почулися звуки бійки. Хтось репетував щось незнайомою мовою, схоже, полетів посуд і навіть меблі, а може, й людські тіла. Закінчилося стріляниною.

Потім із землянки витягли обох работорговців і одного розбійника.

— Мабуть, сьогодні тебе дійсно не продадуть, — мовив кіт до друга.

Настала ніч. Здавалося, на галявині не спав лише вартовий. Він, щоправда, позіхав і пританцьовував біля вогнища, аби не заснути і трохи зігрітися. Денис поринув у нездорове забуття, Максим час від часу прокидався і, відкривши одне око, спостерігав за всім зі своєї клітки. До вартового підійшов той самий спритний юний розбійник, котрий спіймав кошеня.

— Давай заміню тебе. Не можу заснути. Отаман розізлиться, як дізнається про работорговців. Хоч зараз їхні грошики дісталися нам, та тепер доведеться шукати нових продавців. Спробуй знайди надійних. Від цих клятих думок у мене безсоння.

— Ну добре, а то я б не проти трохи поспати, — відповів вартовий і поплентався до землянки. Спритний сидів коло вогню з півгодини, а потім пройшовся галявиною, зазирнув у землянку, постояв трохи, прислухаючись. Коли він упевнився, що всі сплять і, крім хропіння розбійників, нічого не чутно, дістав з-за паска ножа і попрямував до Дениса. Хлопчик раптом прокинувся і з жахом в очах почав борсатись і благати про пощаду.

— Та тихіше ти, розбудиш ворогів, — зашепотів юнак. — Я тебе не вбиватиму, навпаки, врятувати хочу, — він розрізав мотузки і відразу ж підхопив хлопчину, аби той не впав. — Малий, ти верхи їздити вмієш?

— Не доводилося, — зізнався Денис, з надією і недовірою водночас дивлячись на юного розбійника.

— Ну що ж, поїдемо удвох на моєму коні. Хутчій!

Денис схопив клітку і став морочитися з замком.

Розбійник розсердився:

— Нас спіймають! Що ти там робиш?

— Я не поїду нікуди без друга!

— Оце вже й не мрій! Я не посаджу кота на коня. Це погана прикмета.

— Він не кіт! І якби свого часу він не забивав собі голову дурними прикметами, ніхто б зараз і не вважав його за кота.

— Що ти верзеш? Ти божевільний чи знущаєшся?

— Я кажу вам, це не кіт. Допоможіть мені звільнити його, будь ласка.

— Та не кіт я! Ми марно витрачаємо час. Забирайте мене з кліткою, а там розберемося, — озвався Максим.

Розбійник так і завмер, розкривши рота, потім запитав невпевнено:

— Це що, він сказав?

— Та я ж