Читати книгу - "Загадковий нічний інцидент із собакою"

Він зробив гримасу й сказав:

— Але чи хотів ти зашкодити поліцейському?

Я подумав над цим і відповів:

— Ні. Я не хотів зашкодити поліцейському. Я просто не хотів, щоби він мене торкався.

— Ти ж знаєш, що поліцейських бити не можна? — сказав тоді він.

— Так, знаю, — відповів я.

Кілька секунд він мовчав, а потім спитав:

— Крістофере, це ти вбив собаку?

— Я не вбивав собаку, — відповів я.

— Ти знаєш, що поліцейським не можна брехати і що можна нажити собі дуже великого лиха, якщо так робити? — спитав він.

— Так, — сказав я.

— Добре, а ти знаєш, хто вбив того собаку? — поцікавився він.

— Ні, — заперечив я.

— Ти не брешеш? — спитав він.

— Ні, я ніколи не брешу, — сказав я.

— Гаразд. Я відпущу тебе з попередженням, — промовив тоді він.

— Ви дасте мені документ на кшталт сертифіката, який можна зберігати вдома? — спитав я.

— Ні, попередження означає, що ми зробимо запис про твій вчинок — що ти вдарив поліцейського, але випадково і ти не хотів йому зашкодити, — відповів він.

— Але це було не випадково, — сказав я.

— Крістофере, благаю тебе, — втрутився тоді Батько.

Поліцейський стулив рота, гучно видихнув крізь ніздрі й сказав:

— Якщо ти знов ускочиш у халепу, ми дістанемо цей запис і побачимо, що тобі вже було зроблено попередження, тож ми поставимося до тебе серйозніше. Ти розумієш, що я тобі кажу?

Я відповів, що розумію.

Потім він сказав, що ми можемо йти, встав і відчинив двері, і ми вийшли в коридор до приймального столу, де я забрав свій швейцарський армійський ніж, шматок дроту, елемент дерев’яної головоломки, 3 пластівці щурячого корму для Тобі, 1,47 фунта, канцелярську скріпку та ключ від вхідних дверей, які були складені в маленький поліетиленовий пакет, а потім ми пішли до машини Батька, яку він припаркував біля відділка, і поїхали додому.

Я ніколи не брешу. Мати казала, це тому, що я хороша людина. Але це не тому, що я хороша людина. Це тому, що я не вмію брехати.

Мати була маленькою жінкою, від якої приємно пахло. Інколи вона носила теплу рожеву кофту на блискавці та з невеличкою нашивкою зліва на грудях, на якій було написано: «Берґгаус».

Брехня — це коли ти розповідаєш щось таке, чого насправді не було. У певному місці й у певний час може відбутися тільки одна подія. Але існує безліч подій, які не відбулися саме в той час і саме в тому місці. І коли я уявляю щось, чого не було, то одразу починаю думати про всі інші речі, які не сталися.

Наприклад, сьогодні вранці я з’їв вівсяні пластівці й випив гарячий молочний коктейль із полуницею. Але якщо я скажу, що снідав шоколадними подушечками та чашкою чаю[3], то одразу почну думати про кавові хрустики, лимонад, кашу, газованку «Доктор Пеппер» і про те, як я не снідав у Єгипті, і що в кімнаті не було носорогів, і що Батько не був одягнений у водолазний костюм тощо, і навіть від того, що я про це пишу, мені паморочиться в голові й стає страшно — так само я почуваюся, коли стою на останньому поверсі дуже високої будівлі, а піді мною тисячі споруд, машин і людей, і моя голова повниться всіма цими речами, і я боюся, що забуду стояти рівно й триматися за поруччя, впаду за край і помру.

Це ще одна причина, із якої мені не подобаються справжні романи, бо це неправдиві історії про речі, яких ніколи не було, і від цього мені паморочиться й стає страшно.

Тому все, що я тут написав, — це правда.

Дорогою додому я побачив на небі хмари, тому Чумацького Шляху видно не було.

Оскільки Батькові довелося їхати до поліцейського відділка, — а це було погано, — то я сказав:

— Вибач.

— Усе гаразд, — відповів він.

— Я не вбивав собаку, — промовив я.

— Крістофере, тобі слід триматися подалі від лиха, добре? — сказав тоді він.

— Я не думав, що станеться якесь лихо. Мені подобається Веллінгтон, я йшов привітатися з ним і не знав, що його вбили, — пояснив я.