Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

Щоб довести свою концепцію фактологічно, ці історики переконують, що етнонім “русь” виник “у Новгородській землі”, бо він “зафіксований тут багатою топонімікою, якої немає на півдні” (йдеться про “південь” Росії — Подніпров’я, тобто Україну,— та сама термінологія, що й у самодержавній Російській імперії. — Авт.). Автори наводять ряд назв, що збереглися на Новгородщині з коренем “рус”: Руса, Порусся, Околорусся, Русиня та ін. І твердять, що цей термін означав у мові фінів (там є слово роутсі) — “військо”, “гребці”, “дружина”. Ці автори не знають чи, може, вдають, що не відають, що й на “півдні”, на Подніпров’ї, існує не менша кількість гідронімів, власних географічних назв із коренем “рус”: річки Рось, Росава, Роставиця, населені пункти Рава Руська, Руська Поляна, Руська Мокра та ін., а головне, й донині збереглося населення в Галичині й Закарпатті, яке ще нині називає себе русинами.

Тож коли говорити, чому у Новгородській землі, яка ніколи не називала себе Руссю ні верхньою, ні північною, ні якоюсь іншою, з’явились такі назви, потрібно погодитись із відомими дослідниками, які, слідом за літописними джерелами, твердять про переселення слов’ян із південних східноєвропейських регіонів до озера Ільмень, про їхню участь у заснуванні міста Новгорода, яке на багато століть зберегло у своїй топоніміці назву перших слов’янських пришельців,— це Словенський кінець, Словенський холм, вулиця Велесова (язичницький бог худоби і багатства у слов’ян — Велес, або Волос), Перунове капище — Перинь тощо. Логічно, що слов’яни з Подніпров’я прийшли туди зі своїми сусідами русами й принесли разом зі своєю культурою й традиціями нову назву — руси.

Проте може бути, що на узбережжі Велетського (пізніше Балтійського) моря серед численних племен слов’ян, що займали територію центральної Європи від Одри до Лаби (Ельби), а серед них найвідомішими були велети–лютичі, ободрити, поморяни, сорби, брежани, украни (по р. Укра, що плинула до Одри) та ін., були й руси, можливо, якась торгова група, оскільки древні західні джерела вказують на існування на побережжі Балтики міста Русіграда, поряд із Старгородом, Волегощем, Волинем, Колобрегом, Штетином та ін.

Але ті “північні руси” не дали своєї назви всій Новгородській землі чи Приладожжю, попри все. Відомо, що Олег, який ішов із Новгорода завойовувати Київ, узяв до свого війська “багато своїх воїв–варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів”. Русь тут не названа. А коли прийшов до Києва, до столиці полян, мовив: “Хай буде се мати городам руським”. Не Ладога і не Новгород були оголошені “матір’ю”, тобто столицею міст руських. І саме після взяття Києва літописець повідомив: “І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю”. Отже, руссю прозвалися новгородці після взяття Києва. Уже Ігор, йдучи на Візантію, бере з собою разом з іншими народами і русів.

Хто ж такі руси у світлі новітніх досліджень?

Однією з останніх спроб пояснити історію, власне, русів як народу, що жив і утверджував себе в Подніпров’ї, зробив історик Г. Василенко в своїй невеличкій праці “Руси”. Втім, треба визнати, що подібні спроби були й раніше.

Для з’ясування походження терміну “русь” і його проникнення в слов’янський світ деякі дослідники використали свідчення давніх західноєвропейських та візантійських хроністів про те, що слово “руси” — кельтського походження. Звідки вони взялись на Подніпров’ї та в регіоні Закарпаття й Західної України, де й донині збереглась самоназва українців — русини?

З історії Римської імперії відомо, що в І ст. до н. е. Юлій Цезар підкорив Галлію, звідки, з провінції Прованс, за свідченням Тацита, було витіснене кельтське плем’я бастарнів, яке мало самоназву — рутини (русини). Ці рутини пішли на Подунав’я, частина їх з’явилась у Прикарпатті. Після Маркоманської війни 166–169 рр., в якій брали участь придунайські кельтські племена, зокрема й рутини–руси, частина їх була переселена у Фракію, частина рушила на схід, до Криму й Подніпров’я. Тут вони, певно, наблизились до кордонів полян, тут вони й могли зіткнутись із готами, з якими вперто воювали разом із антами, бо ж відомо з Йордана про загибель антського князя Боса і 70 його старшин від готів. Сучасники Нестора–літописця візантійські хроністи Скілиця і Кедрин повідомляють, що руси — кельтського походження.

Про русів як небезпечних сусідів арабського світу повідомляє арабський історик VII ст. Табарі. Хан Дербента Шахріар замість данини халіфату пропонує вести війну з русами: “… руси, які є вороги цілому світу, особливо ж арабам… Замість того, щоб ми платили данину, будемо воювати з русами самі й власною зброєю будемо їх утримувати, щоб вони не вийшли з власної країни”. Чимало є інших згадок про народ русів упродовж VI–VII ст., доки поляни стали також іменувати себе руссю.

У Прикарпатті кельти–русини змішалися зі слов’янами, ослов’янились і дали місцевому населенню ще одну назву — рутини, або русини, яка залишилась відомою в численних документах європейських дворів Франції, Австрії та ін. держав аж до XX ст. Можна допустити, що ці рутини–кельти, яких римляни називали також галлами, тобто прихильниками ритуального птаха рутинів — півня (галана), принесли ще одну назву слов’янському населенню та місцевості Прикарпаття — галичани та Галичина. Тож автор цієї гіпотези Г. Василенко небезпідставно доходить висновку, що етнонім руси, чи русини є трансформацією племінної назви рутини.

Можуть викликати сумнів окремі положення цієї гіпотези, але наведені нові джерельні свідчення підтверджують принаймні два висновки сучасних істориків: 1) назва руси з’являється раніше від появи варягів–норманів у слов’янських землях, а тому твердження літописця про варягів, що “прозвашася руссю”,— не стосується жодного північного народу — шведів, данів, норвежців чи інших. У Скандинавії не існувало племені “рос” чи “рус”, не існувало й такого регіону — Русь. Проте слово “рус” і похідні слова від нього наповнюють різні географічні назви в Закарпатті (Росток, Росичка, Росвигове і т. д.), у Трансільванії (25 населених пунктів, 27 гір, 2 ріки),