read-books.club » Сучасна проза » Аецій, останній римлянин 📚 - Українською

Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

147
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Аецій, останній римлянин" автора Теодор Парницький. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 116
Перейти на сторінку:
війську короля Аларіха знає, що Рим — це місто, особливо миле Небесам… Це правда, хоч дивною здається, але щира правда: адже ж ніколи, ніколи нога завойовника не переступила меж міста, ніколи жоден ворог не зважувався зухвало вторгтися до Риму — чи ж це не виразна, хоч дивна і незрозуміла Божа опіка?… Хоч, може, навпаки, — не Бог, а злі духи опікуються цим містом, але ж так іще гірше!.. Золотоволосий вартовий блідне і тремтячою рукою кладе знак хреста — як же він міг досі про це не подумати?… Допіру тепер розлючені демони чи еони, чи як там вони звуться, немилосердно мститимуть усьому готському народові за те, що він перший зважився вторгнутись до міста, яке вони стережуть?…

Аецій не відповідає. Думає про те, чого навіть не підозрює готський вартовий… у що він навіть не повірив би, якби йому сказали. Про те, що це не вперше нога завойовника переступає межі міста… це не перший ворог, який зухвало й успішно зважився вдертися до Роми. Адже рівно вісімсот літ тому інший варвар, теж із півночі, так само переможно увійшов до вовчого гнізда. Глибока, майже трагічна складка раптом перетинає юначе чоло: так, усе начебто так само, але ж насправді геть інакше. Аецій про це знає. Знає, що на Римському форумі не сиділи спокійно в курульних кріслах сивобороді patres conscripti, закутані в білі тоги, з білими патерицями в руках. Знає, що жоден Манлій не вартує на Капітолії і жоден Камілл не надійде в останню мить із відсіччю, не переверне терези і не протиставить безсмертному «Vae victis» Бренна так само безсмертного: «Золото у нас для друзів — а для ворогів залізо»! Ніщо, ніщо це жодними чарами не повториться, сьогодні, вісьмома віками пізніше, ніщо крім: «Горе переможеним»!

Два роки тому король готів відібрав у Риму золото, срібло, пурпур і синів чільних родів міста. Рік тому вшанував пурпуровим плащем і діадемою першого-ліпшого сенатора, який впав йому в око, і промовив: «Римляни, ось ваш імператор! Я так хочу!» Сьогодні ж забирає рештки, що зосталися з майна і честі, і величі, а окрім того — життя… те саме життя, про яке сказав колись, що воно йому непотрібне…

Але ж не у всіх його забирає. Аецій чує, як один із його товаришів недолі та мандрівки з готами, таль-заложник, старий пресвітер в охайній брунатній поенулі-плащі, здіймаючи до неба вологі, глибоко розрізані, як на єгипетських малюнках, очі, голосно прикликає Боже благословення на голову побожного і людяного короля Аларіха. Бо, хоч він і єретик, але чи ж справді не побожний і людяний?… Чи ж він не ручився за життя і здоров’я всіх тих, що знайдуть притулок у християнських святинях?… Осанна! Осанна!..

Голосним молитвам пресвітера тихим шепотом уст вторують інші заложники: кожен із них має в місті когось дуже близького, когось найдорожчого. Звівши вгору очі — чорні, карі, зелені, фіалкові, — всі моляться до Христа: хай учинить, щоб їхні найдорожчі зуміли, встигли, здогадалися сховатися в церквах…

Кілька днів тому з узгір’я поза Саларійськими воротами здалека бачили чорний людський мурашник, що густо обліплював білість базилік… На святого Юстина! які ж страхіття там мусили відбуватися!.. Скількох розірвано, задушено, затоптано, розчавлено! Вчини так, добрий Господи Христе, хай моя дружина, моя матір, моє дитя, мій старенький батько, вірний приятель, брат, вуйко — протиснеться крізь одурілий зі страху натовп, не дозволить себе затоптати, задушити, розчавити… дістанеться всередину церкви… далі… далі… якомога ближче олтаря… якомога ближче до пресвітера!.. Вчини так, Господи!

Раптом гучний сміх заглушає шепіт молитов. Молодий ритор у брудному подертому сагумі, з розкуйовдженим волоссям і занедбаною бородою, викидає затиснуті кулаки високо над головами молільників і раз-у-раз перебиваючи сам себе новим раптовим вибухом сміху, волає високим тонким голосом:

— Осанна! Осанна! Слава Христові! Хай Боже благословення спливе на голову побожного і людяного короля Аларіха! Воістину, чи ж не побожний він? чи ж не людяний?… Лише гляньте, любі приятелі, скільки мешканців має Рим і скільки є в місті християнських святинь? Нескладно полічити. Тож за життя і здоров’я скількох квіритів поручився побожний і людяний король?… Скількох?! Скількох?! Скількох?! — питаю тебе, слуго Божий!

Шепіт молитов завмер на раптово зблідлих устах. Всі погляди звернулися до старого пресвітера. Він же здійняв десницю і грізно потрясаючи нею в напрямку міста, гукнув наче в натхненні:

— Скількох?… Хоч би й жодного!.. Вже давно пора… Вибила врешті твоя година, прокляте місто, притулку гріха, розпусти і пихи… Горе тобі, Вавілоне!.. Горе тобі, Содоме! Слава Господу нашому в небесах! Справедливий гнів Божий!.. Замало візіготів, замало меча і вогню!.. Просимо в тебе блискавок… сірки з неба… вогнистого дощу, о Господи!..

Замовк, тяжко дихаючи. Голосніше, тривожніше забилися всі серця. Навіть ритор перестав сміятися. Його голос із тонкого, високого, майже шаленого став спокійним, низьким, співучим, коли він почав промовляти — спокійно, мелодійно і жалібно, наче скандував «Скорботи» — «Тристії».

— Поки наші прегарні білі боги правили світом і Містом з вершини Олімпу, з високості олтарів, з кодексів[6] поетів, — жоден ворог не смів переступити священних кордонів Роми, жоден зухвалець і не мріяв замахнутися на велич голови і центру світу. Але от ми втратили наших богів, звели на олтарі Хрест і Назарянина, і що ж діється?… Кажете, що Христос — се добрість найвища… що наймудріший він і всемогущий… Хай же рятує Рому! Хай вижене варварів! Хай збавить своїх вірних од безчестя, болю і смерті… Хай…

Його заглушив крик пресвітера, гострий і пронизливий:

— Хай нищить… хай палить… хай страчує… Горе тобі, серце і голово ідолопоклонства! Горе тобі, гніздо вовчиці, таке ж скажене, похітливе й розпусне, як вона!..

І знову озвалися сурми. Все голосніші, все ближчі… Весь простір од старого муру Сервія і Коллінських воріт раптом покрився безліччю тяжко навантажених возів.

1 ... 5 6 7 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аецій, останній римлянин», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Аецій, останній римлянин» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Аецій, останній римлянин"