Читати книгу - "Вересові меди"

Їй аж дух перехопило – вона ще ніколи не стояла так близько з хлопцем. Федір ніби тільки того й чекав – миттю кинув кошики на землю і обхопив її за стан. Але Дана вислизнула з його рук, як вивірка, і побігла стежкою.

– А ти як думаєш? – наздогнав її Федір. – Кинули живим у полум’я. Так і загинув останній представник маленького, але дуже гордого народу. А з ним було втрачено і рецепт приготування вересового меду. І ось що я чую! Тут, на Поліссі, у древньому таємничому селі з поетичною і мужньою назвою Туричі… Якби його віднайти…

– От ви-те й поїдьте до Шотландії. На ровері, – пирснула сміхом у кулачок. – Там і шукайте.

– Там уже шукали, але не знайшли. А раптом він справді тут? Раптом це саме той рецепт? Якщо в цих краях росте верес і з нього готують вересовий мед…

Дана відчинила хвіртку, підійшла до дверей. Хотіла забрати кошики з цвітом, але Федір не віддав – так і посунувся з ними через темні, пропахлі травами сіни до кімнати.

Димка, висока, худюща, в чорних блузці і спідниці та білій перкальовій хустині в синій горошок, зав’язаній «молодичкою» на темно-каштановій зі срібними прожилками сивини голові, забрала кошики, поставила їх на лавку, пильно глянула на незнайомця з-під примружених повік.

– А це кого ти, Богоданцю (вона ніколи не казала Дана чи Богдана, а тільки Богодана), у наших вересових кущах надибала? Чи, мо’, в соснині між грибами цього худюського опеньочка підібрала? Ди’-но який білюсій і аліганцький.

– Дякую, пані Димко, за аліганцького опенька! Красно дякую, що мухомором не обізвали! Врахую ваше зауваження. Якщо у цьому гостинному селі будуть добре годувати, то обіцяю багато їсти, хутко поправитися і стати справжнім боровиком. Тільки ніхто мене в кущах не знаходив, я сам знайшовся. – Федір артистично поклонився перед Димкою, а тоді виструнчився, як на параді, змахнув головою. – Федір. Єдиний син Данила. Не Галицького, а Лесика. Театральне псевдо – Теодор. Тимчасово мешкаю у Львові. Студент. Учусь на історика. Приїхав збирати матеріал про ваше мальовниче і героїчне село. Кажуть, що тут багато чого цікавого було під час війни.

– Якої такої войни? – перепитала Димка. – Через наше село тих воєн прокотилося, як чорних хмариськ через осіннє небо.

– Ну, не наполеонівської. Це точно. Австро-угорсько-німецько-російсько…

– А-а-а, ти про велику, про царську. Царську войну я тутечки пережила, на свому хуторі. На хронт не ходила, з пукалок не стріляла, мендалів не заробила. То що мені про неї балакати? Була, та й, Богу дєкувати, загула, хай їй трясця, тій войні!

– Так таки вже й немає про що балакати. Казали мені, що тут, у вашому селі, чудо сталося – нібито чиїсь солдати повмирали, ну зовсім, трупами стали, а на третій день ожили.

– Як Христос? – Димка тричі перехрестилася. – Не богохульствуй! І хто тобі наплів такого, Телесику?

– Я не Телесик, а Лесик. А ви не хочете, значить, бідному студентові нічого розказувати, – Федір тяжко зітхнув. – Ну що ж… А може, все-таки згадаєте. Я ще цілий тиждень, до кінця вакацій, буду тут. Якщо що, то шліть гінця до будинку Юрка Гориславця.

– Це ж котрий такий Гориславець? Часом не Катерини Книги син? – перепитала Димка.

– Книги? – здивувався Федір. – Яке дивне прізвище – і зовсім не поліське.

– А то й не хвамілія, то по-вуличному. І чого це не по-полішуцьки? – Димка аж образилася. – Книгами у нас пташок називають, тутешніх, лугових, що цілими днями над травою книгають та кигичуть.

– Чайок чи що? – перепитав Федір.

– По-твоєму чайки, а по-нашому книги. А хвамілію Гориславець у Туричах аж три родини має. Як їх оприділяти, щоб довго не розтовкмачувати? От кожну і нарекли по-иншому. Катерина по-вуличному Книга. Чайка, значиться, але по-нашому, по-сільському, по-тутейшому. То ти, кажеш, до Юрка Книги приїхав?

– І з Юрком. То мій товариш, ми з ним в одному університеті вчимося і в одному театрі разом граємо. В неділю у вас будемо виступати. Ну, не тільки ми, студенти, ще й справжні актори мають під’їхати. Приходьте до школи! Не хвилюйтеся – платити не треба. Скажете, що від мене, від знаменитого артиста Теодора Лесика, – прошу більш не плутати з Телесиком! – і вас не тільки пропустять, але й у партері, в першому ряду посадять.

Федір з усіх сил намагався сподобатися Димці, завоювати її прихильність, але вона тільки рукою махнула:

– Куди вже мені? Ходулі не ходять, з хати ледь виплентуюся.

– Як шкода! То, може, вам ровера позичити?

– От жипало! От годзікало[7]! – Димка ледве стримала сміх. – Покладе, знацця, стара баба Домка свої хорі ноги на ровера, та й він сам повезе її через усеньке село. А педалі на тому ровері хто крутити буде?

– Я! – охоче зголосився Федір. – Посаджу вас на раму та й повезу, як справжню королеву.

– От і вези вже себе сам!

– Та я що? Я хоч зараз. Але… Хм… Тут таке діло. Про війну, я так розумію, ви говорити не хочете. Ну, на фронті не були, медаль не отримали, хвалитися немає чим. То, може, свою найбільшу зовсім-зовсім невійськову таємницю розкажете? Га? Ту, що так від усіх ховаєте? От розкажете – і мене як не було.