Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Вихвалялася. І що з того?
– Як це що? Можна зателефонувати до нього й попросити пошукати матеріали про графа Валіцького, може, знайдуться якісь орієнтири про скарб графині?
– Ти хоч уявляєш, про що просиш? Теж мені Індіана Джонс, – скептично кинула Оленка. – Дослідники роками порпаються в архівах, допоки зберуть потрібну інформацію з різних книг, уривків документів, звітів, газетних статей. А ти хочеш, щоб мій батько за кілька днів з’ясував, де заховано скарб якоїсь графині. Абсурд! Навіть не збираюся турбувати його такими дурницями!
– Але ж спробувати можна, – не здавався Антон. – А раптом пощастить?
– Ні! Ні! І ще раз ні! – твердо заперечила вона, схрестивши на грудях руки, мов маленький Наполеон.
– Що ж, шкода. А я так сподівався на тебе, – промовив хлопець розчаровано й ві-
дійшов.
Діти тим часом увійшли до їдальні й сі-
ли на свої місця.
Розділ 4
Команда скарбошукачів
Апетит в Оленки зник геть зовсім. З голови не виходили думки про діаманти Марії-Антуанетти. Післяобідній відпочинок теж не дав заспокоєння. Дівчинка сподівалася, що хоча б на вечірній дискотеці їй вдасться розвіятися. Та коли з динаміків залунало: «Лучшие друзья девушек – это бриллиа-анты...», – у виконанні гурту «ВІА-Гра», Оленка геть зовсім розклеїлася й пошкандибала до свого «кубрика». Вимучена минулою безсонною ніччю й напруженим днем, вона без сили впала на ліжко й одразу заснула.
Посеред ночі Оленка прокинулася, різко звелася на ноги й зі словами: «От дурепа! Як я могла забути про неї?» – вискочила в коридор.
Мов вихор, влетіла у кімнату до хлопців й щосили почала розштовхувати Антона:
– Вставай, вставай, прокидайся!
– Ти здуріла? – промовив Антон, кліпаючи заспаними очима. – Чого тобі? Мало минулої ночі наказилася? Хочеш нас геть зо світу звести?
– Вставайте, Тошо, Сашко, Сергію! У ме-
не геніальна ідея!
– Яка може бути ідея о третій годині ночі? – сонно пробурмотів Сергій і сховався з головою під ковдру.
Оленка підбігла до нього й рвучко сіпнула ковдру на підлогу.
– Е-е-е, ти не борзій! – обурився хлопець, умить прокинувшись від такого нахабства. – Я не подивлюся, що ти дівчина і майже наш компаньйон. Відшліфую фейс на раз, зрозуміла?!
– Та зрозуміла я, зрозуміла. Але як вас інакше розбудити, соньків нечесаних?
– Краще на свою зачіску подивися, – промовив Сашко, який уже прокинувся і сидів на ліжку, підібгавши ноги.
Оленка ковзнула поглядом до дзеркала, поправила розпатлане волосся й махнула рукою:
– Ет, дурня це все – зачіска і все таке інше. Головне от що! Я увечері заснула, мов убита, а кілька хвилин тому прокидаюся...
– От блін! – усе ще гнівався Сергій. – Сама виспалася, а іншим не даєш!
– Та не перебивай, краще дослухай! Так от, прокидаюся я і... о, еврика! Згадую свою однокласницю, у якої мама колись давно теж була в «Артеку».
– Ні-і-і, це божевільня якась, – не вгавав Сергій. – Розбудити посеред ночі й розповідати байки про однокласниць. Слухай, Олено, та ти гірша від Міледі, ти просто маніячка якась! Тобі в психіатра перевіритися треба! І як тебе тільки в «Артек» пустили, навіжену таку?!
Ще трохи – й Сергій геть би закипів, але Антон із Сашком засичали на нього. Оленка продовжувала:
– Так от, виявляється, поки я спала, мій мозок увесь час працював, шукаючи вихід.
– І що ж він знайшов у бездонних глибинах твоєї сірої речовини? – іронічно запитав Антон.
– Кажу ж – мою однокласницю Лільку. Ви ж не слухаєте, а тільки перебиваєте. Отже, колись давно, років з тридцять тому, її мама, тітка Леся, теж відпочивала в «Артеку». Вона в дитинстві була дуже милою і симпатичною. Хоча й досі нічогенька. Але це я вже відволікаюся. Так от, виросла вона, вийшла заміж, народила двох дітей, у тому числі й Лільку, мою однокласницю. Жила собі, одним словом, та й жила. І все б нічого, та якось років зо п’ять тому у їхній сім’ї виникла серйозна проблема, пов’язана зі зникненням якихось цінностей, здається, грошей. І здавалося, їх уже не знайдуть ніколи. Але вночі наснився Лільчиній мамі незнайомець і таємничим голосом розповів, де шукати втрату. Прокинулася тітка Леся й пішла туди, куди їй вказали у сні. Гроші й справді там знайшлися.
– Нічого дивного, – скривився Антон. – Під час сну людський мозок здатен вирішувати такі складні завдання, на яких не може сконцентруватися вдень, коли діє багато зовнішніх подразників. Удень мама твоєї подруги нервувала, тому й не могла знайти загублені гроші, а вночі мозок відпочив і все згадалося.
– А як же тоді таємничий голос?
– Побічний ефект сну. Деколи в снах виринають якісь спогади й накладаються на сучасні події. Звідси й фантазії різні. Нічого надзвичайного.
– Так от, слухай далі, розумнику! Лільчина мама теж так подумала. Але після того випадку незнайомець їй регулярно снився й підказував різні речі. Наприклад, коли що робити, чого краще уникати тощо. Жінка розповіла про свої видіння подругам і ті, задля сміху, попросили й собі дещо вивідати. Наступного дня вона переповіла свій сон і уявіть собі, що всі пророцтва справдилися! Звістка про тітку Лесю швидко облетіла місто, до неї, наче до ворожки, йшли по допомогу. Вона вислуховувала проблему, засинала з думкою про неї, уночі чула голос, а вранці просто переповідала клієнтам свій сон.
– Дурня якась, – промовив Антон.
– Дурня не дурня, але під Лільчиною квартирою деколи такі черги шикуються, що сходами не пройдеш. Була б дурня, люди б не ходили.
– Припустимо, це все правда. А нам що з того? Могла спокійно розповісти цю казочку завтра перед уроками чи на перерві. А то побудила всіх...
– Та як ви не розумієте! Я ж щойно принесла вам на тарілочці вирішення проблеми з пошуком скарбу Міледі.
– А таки не розумію, – захитав головою Антон, і хлопці погодилися.
– Та-а-ак, оце команда підібралася. Я тут півночі втовкмачую їм, а вони не доганяють. Отже, розжовую для тугодумів. Мама моєї подружки – екстрасенс, і ми можемо звернутися до неї, щоб вона вночі уві сні вивідала місцезнаходження діамантів. Тепер до всіх дійшло?
Приборкуючи руду неслухняну чуприну, Антон невпевнено промовив:
– Якось неправдоподібно це все, по-чу-
дернацьки.
– Тоді запропонуй не чудернацький спосіб, – відбилася Оленка.
– А що, як цей її незнайомець собі захоче загарбати наші діаманти? – засумнівався Сергій.
– Він же дух! Навіщо духові діаманти?
– А хто їх знає, тих духів, що їм потрібно, а що ні? Може, якраз діамантів для повного щастя й не вистачає. Або раптом сама ворожка захоче їх привласнити? Га? Що скажеш?
– Друже, знав би ти, скільки вона заробляє на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів», після закриття браузера.