Читати книгу - "Кіоск"

Олена Степанівна: Як для Вас, щоб Ви змогли оцінити усі найкращі якості продукту, я дам Вам найбільшу знижку. Двадцять відсотків! Три пляшки настою Чучумаки будуть коштувати усього чотири с половиною тисячі гривень! Крім цього, багата кількість приємних подарунків! Мірна чарочка, кепочка, фартух та білі тапки з логотипом виробника!

Антоніна Петрівна: Ну якщо білі тапки… Це докорінно міняє справу. Дозвольте тільки запитати Вас про один нюанс. Ось ми з Вами третій рік поспіль зустрічаємось ні де-небудь, а в центрі лікувального курорта. Третій рік Ви намагаєтесь пити воду, дихати гірським повітрям та приймати мінеральні ванни. Ніяк не можу розгледіти зв'язку між цими процедурами та чудодійними властивостями Чучумаки. Воно що, діє тільки у тісному контакті з нашою мінералкою??

Олена Степанівна: Да ви що, звичайно цими процедурами я хочу тільки закріпити ефект.

Антоніна Петрівна: В позаминулому році, ось тут, рядом зі мною, стояв художник Максиміліан Вітрівський. Малював портрети відпочиваючих та продавав свої пейзажі. Не скажу, щоб я захоплювалась його талантами, але деякі професійні навички у нього такі були. Так ось, одного разу його попросили намалювати портрет одного чоловіка. Коли прийшли забирати роботу, виявилося, що деякої суми грошей не вистачає. Тоді Максику запропонували розрахуватися сучасною розробкою японських майстрів «чудо-сковорідкою» із керамічним покриттям та новітньою технологією самостійного регулювання температури розігріву їжі.

Максик розумів, що краще взяти щось, ніж нічого, й трохи покочевряжившись – погодився. Цей чудо-прилад дійсно мав щось керамічне та кілька датчиків зі стрілками, що бігали туди-сюди. Усі позначки були написані ієрогліфами, тому Максик намагався використовувати насамперед свою інтуїцію та кухонний досвід. Не буду Вам розповідати подальші події, але коли я допомагала Максику розбирати залишки згорівшої будівлі літньої кухні, він сильно лаявся й зарікався будь-коли мати справу з найновішими технічними розробками, які настільки нові й суперсучасні, що їх навіть ще неможливо придбати у крамниці. Тому, пропоную Вам наступне. Я, як людина дуже чуйна, можу безкоштовно Вас сфотографувати, разів так сорок, а Ви замість грошей, навіть не віддасте мені Чучумаку, а тільки пообіцяєте нікому з місцевих мешканців його не продавати. Нас й так дуже мало, й втрата можливості спілкування з моїми друзями мені не потрібна.

Олена Степанівна: Тонечка, Тонечка. Якби десять-п'ятнадцять років тому, мені сказали, що я буду частиною мережевого маркетингу й намагатися продати комусь цю суміш, я б розреготалася йому в очі. Але роки беруть своє. Чоловіка у мене ніколи не було, дітей теж. Поки я була молода й працювала у великій компанії, до мене залицялися різні красавчики, з подругами ми обговорювали моду, прикраси та останні події у статевих взаємовідносинах. Але час пішов. Я вийшла на пенсію та залишилась самотньою. Живу в однокімнатній квартирі із старшою сестрою. Вона теж пенсіонерка й обговорювати нам з нею, крім хвороб, вже немає чого. Я перестала слідкувати за собою й крок за кроком перетворювалась на таку собі старушенцію. Але одного разу, почтарка принесла нам пенсію й почала розхвалювати ось таку Чучумаку. Брак спілкування заставив мене вислухати її до кінця, постійно задавати питання, хоча в душі я розуміла, що моєї пенсії вистачить тільки на декілька крапель цього напою. Звичайно, я нічого не купила. Але не спала після цього усю ніч. Наступного ранку я прийняла рішення й пішла до цієї фірми, щоб стати їх розповсюджувачем й навіть не заробляти кошти, а просто – спілкуватися з людьми. Я почала гарно вдягатися, слідкувати за собою. Моє життя змінилося. Ви не повірите, але за всі ці кілька років я змогла продати тільки тридцять пляшок. Я ніколи не мала таланту впихувати шось «невпихуване». Отримані кошти я поклала в банк й на проценти з цього заробітку їздила сюди. Тепер ці кошти закінчуються, й, мабуть, це моя остання подорож за кордони мого містечка. Але за ці роки я зустріла багато друзів й почала нове життя. Тому я не жалкую й не ображаюсь на Вашу відмову.

Антоніна Петрівна: От я пентюх. Зовсім не навчилася розбиратися в людях. А ще вважаю себе художником. Муляр я… Муляр!! Ми вирішимо наступним чином. Звичайно, Чучумаку я придбати не можу, але я хотіла б запросити Вас наступного року до себе. Навіщо Вам ці готелі! Я живу одна, в великій будівлі, не дуже й далеко звідси. Вільна кімната у мене завжди знайдеться. Приїздіть наступного року, ми з вами тут таких справ наробимо!! Буде що згадувати!!

Олена Степанівна: Дякую, Тоню, дуже дякую. Я ніколи раніше на вважала, що на світі так багато добрих красивих людей. З роками мабуть, починаєш розуміти, що не варто думати тільки про хвороби й пенсії. Якщо в тебе є друзі, є можливість спілкування, то час плине настільки швидко, що навіть забуваєш про ліки й злидні. Гроши, звичайно, потрібні, але не є основним джерелом пенсійного щастя.

Антоніна Петрівна: Пропоную за це по маленькій чарочці! У мене тут у термосі є де щось. Звичано, це не йде ні в яке зрівняння з Чучумацькми властивостями, але шипшиновий напій з додаванням невеликої кількості відмінного бренді… Це щось неперевершене. Ми ще покажемо цьому світу справжніх бойових пенсіонерів! Будьмо! (на площу виходять кілька циганок)

Михаил Борисович: Розочка, що ж ви сонечко так голосуєте. Ви ж бачите, що окрім мене, Антоніни та Мариночки нікого на площі немає. А нашій кармі та долі вже нічого не допоможе.

Роза: Ой Михайле, Михайле. Скільки років вже тут працюю, вже могла б вам десять сужених привести…

Михайло Борисович: Дивна справа, я