Читати книгу - "Голос перепілки"

– Стефко, а шо таке «прірва»? – запитав якось Мартин, коли вони ввечері їли кулешу.

– Бійси Бога, Мартине. І чи тобі не встидно таке питати? – Стефка зашарілася, ухопила з Мартинових рук миску й з грюкотом кинула на піч. Миска розгойдалася, втратила рівновагу й шуснула на землю. Жовта грудка кулеші гуцнула на землю й закотилася під лавку. Мартин бачив, як Стефка намацувала пальцями кулешу, як витягла її з-під лавки, як поклала її собі в рот і як довго стояла біля вікна, витираючи обличчя запаскою.

Мартинові стало шкода Стефки. Він підійшов до неї, притулився до руки й прошепотів:

– Ти найкраща прірва у світі, Стефко.

Не всі ті, у кого Стефка гарувала, були багачами, але дві хапкі руки за кусник хліба – кому не підмога? Холод і голоднеча далі гнали її щодня від хати до хати. Як могла, увихалася, лиш би брав хто. Через те, що сліпа, багато платні не візьмеш. Стефка, як і раніше, ховала під тоненьку сіру платину свої чорні, як сім галок, коси, вбирала довгу вицвілу димку,[26] сардак і виходила з хати. Діти ще спали. Вона була маленька й прудка, ніякої роботи не цуралася. От тільки б ще очі могли бачити. «Рукам не конче видіти, ними треба робити», – заспокоювала себе. Стефчині руки добре знали свою роботу, тому й мали її. «Через ті роботи я всліпла, – казала вона Варварі, коли та десь-колись зазирала до Стефки. – Хіба’м знала, що вітер занесе селітру в очи? Ненависна Китиха тілько фукала: сип більше, бо зерна не буде. Але не пересип, бо спалиш корінь. Хіба всім потрафиш? Я сипала аж до вечора, бо на другий день мав падати дощ. Та під вечір звіявси вітер, шо аж душу видувало. “Сип, – желіпала[27] Китиха, – най дощ відразу скропит! Сип, буде ліпше рости”, – галайкала ґаздиня. Ото’м досипаласи!»

Мартин чув усі ті розмови, хоча вдавав, що нічого не тямить. Та коли міг і чим міг, підсобляв Стефці. Інколи вона брала його із собою, і він цілий день збирав картоплю. Навіть тоді, коли йому було лише чотири роки. Відколи з’явився Влодко й коли для Мартина не було іншої роботи, він цілий день назирав за малим, дожидаючи Стефку. Улітку й восени було легше пильнувати Влодка. Удвох вони шугали в ліс. Мартин то ніс малого на ґорґошах,[28] то вів за руку. Він уже знав, де є суниці й малина, жолуді й букові горішки. «Лише не йдем у темні джємори,[29] бо там страхи страшнезні, там навіть ведмеді є», – казав Мартин до Влодка й садив його на галявині. Коли Мартин збирав солоденькі яриці,[30] Влодко тихо сидів собі й облизував пальці від ягід. Пополудні Мартин цуперлив[31] малого назад додому, а відтак увечері Стефка мила обох, наливаючи воду у велику бляшану балію.[32] Та рано чи пізно приходила зима…

Цього року зима була така хижа, що годі було перезимувати. Сніговиця за сніговицею засипали стежки. Вряди-годи хуртеча так перевівала дорогу, що їхати в ліс із ґринджолами було годі, а наготовлені на зиму дрова вже закінчилися. Для Стефки вже було звичним держатися в холоді та на голодному столі, але ж у неї були ще діти. Вона вгорталася в старий Варварин сардак, замотувалася в коцівку, взувалася в старенькі бурки і йшла. Спершу Стефка сама сунула глибоким снігом до лісу, застрягаючи по стан у снігу і, як могла, цуприкала[33] додому на своєму горбі хащ, лиш би трохи нагріти піч. Далі брала із собою Мартина: для снігу треба добрих очей. Було вітряно. Мартин брів глибоченним снігом, провадячи за собою Стефку, тоді ще не тямлячи, скільки від нього залежить. Сніг сіявся з дерев йому на голову, за комір, студив тоненьку шию, залітав у пазушину, що аж мокріла одіж. Набивався у його шкарбани,[34] у ноги заходили зашпори, і ще по дорозі до лісу він не міг рухати пальцями. Та малий не зважав на це: ходив поміж дерев і збирав патиччя, кладучи його біля Стефки. Вона поволі складала маленьку в’язочку для Мартина, а великий оберемок завдавала собі на плечі й цуперлила його додому. Дорога назад була дедалі важчою. Удома Мартин довго закусував зуби, сидячи біля печі й тримаючи ноги у воді. Вони боліли, крутили й кололи, аж доки не відходили зашпори.

Увечері Стефка знову кидала в піч кілька полін і сідала біля вогню. Вона брала на коліна Влодка, пригортала до себе й колисала, колисала… Слухала, як потріскує вогонь, і забувала про день. Вогники відсвічувалися у Влодкових оченятах і ясними язиками світили в Стефчиній пам’яті, у її незрячих очах. Малий тримався тоненькими пальчиками за Стефчину хустину й дрімав. Згодом Стефка підводилася, притримувала однією рукою малого, другою – підкидала полінця, зачиняла дверцята печі, сідала й знову міцно тулила до себе Влодка. І так вони довго сиділи на дзиґлику, не відводячи погляду від жовтих прудких язиків, що полискували крізь широкі шпарки у дверцятах. У казанку булькала вербова кора. Було