Читати книгу - "Весілля в монастирі"

весь її клопіт, обов’язки, учнівські зошити, хвилювання перед іспитами, вічний поспіх — все це вже позаду, все залишено вдома, і можна хоч кілька днів ні про що і ні про кого не турбуватися. А такі дрібниці, як тіснява, задуха у вагоні вже ніяк її не обходили. Вона привітно усміхнулася в купе, ще не розібравши, хто тут сидить, бо таки тіснява була неймовірна, та одразу підстаркуватий дядько посунувся, запхав ногою клунок подалі під полицю, сказав молодиці поруч:

— Ану, Христино, посунься трохи, а то, бачиш, баришня, як сорока на тину.

— Нічого, нічого, — засміялася на «баришню» Літа Миколаївна, — нам недалеко. Олю, ти постав свій чемоданчик під спину, і він нікому не заважатиме!

Поїзд рушив, і всі потроху вмостилися більш-менш як слід. Оля, правда, трохи ще побуркотіла, що їй, коли сідали, добре нам’яли боки і що треба стежити за речами, бо тут весь час входять і виходять, а вони коло самого проходу, а поїзд повзе як черепаха і Літка вигадала хтозна-що з цією поїздкою. Літа Миколаївна вже насправді відчувала себе знову «Літкою». Просто Літою, а не тьотею Літою або Літою Миколаївною, Єлизаветою Миколаївною, яка була і в Трудолюбії, і взагалі для всіх. Он дядько назвав її зараз «баришнею», і наче знову вони з Олею дівчата-подруги, — навіщо бурчати через якісь дрібниці! Вона спочатку заспокоювала Ольгу, а потім перестала звертати увагу, і та, сидячи, задрімала. І Літа була рада, бо їй уже ставало незручно перед людьми, що сиділи і стояли в купе і проході. Вона подумала: «У кожного свій клопіт, а ми от їдемо відпочивати, так треба ще й викомарювати? Та ще й після того, що бачили на пероні, на вокзалі».

У вагоні було напівтемно, пасажири проходили весь час мимо них, хтось хропів на горішній полиці, у сусідньому купе плакала дитина, десь кашляв старий дід, жартували в коридорі хлопці з дівчатами...

Христина, яка сиділа поруч з дядьком, сусідом Літи, чомусь схлипувала, а батько казав тихо:

— Та ти радій, що живий, що видужає, ти бачила, які там у лазареті: той без ніг, той без рук, а твій полежить і відійде, — і, повернувшись до Літи, промовив: — Тільки подумати, до чого люди дійшли — газами отруїли. Чоловік на фронті був, зять мій, це дочка моя, Христина, їздили оце до лазарету. Лежить, — додав тихше, щоб дочка не чула, — раніше такого й не чувано на війні було. Я також у солдатах воював, та щоб газами? Чи вичуняє? Ви не знаєте, лікують і таких?

— Лікують, лікують, звичайно, лікують, — мовила Літа Миколаївна, хоча сама тільки чула, що німці вживають на війні гази, і уявляла собі, що це страшніше, ніж кулі. Та хотілося заспокоїти і старого, і молоду жінку. Потроху усі розговорилися, тільки Ольга дрімала, а може, вдавала, що дрімає, а сама думала про свого злощасного Даньку, як він там, чи не отруїли і його газами...

На станції вже попрощалися з усіма, як давно знайомі, побажали навзаєм, щоб війна швидше скінчилася, щоб усі живі-здорові повернулися. Літа навіть обняла Христину:

— Вилікують, обов’язково вилікують, це ж не те що ногу чи руку, — а сама подумала: «Може, й гірше!»

Тільки вони ще сходили з вагона, підійшов дядько. Значить, на них уже чекали:

— Це, мабуть, я вас приїхав до отця диякона відвезти?

І наче обірвався якийсь шматок життя, і везли їх коні до зовсім іншого, а дорога — як же було добре їхати місячної ночі незнайомим шляхом, то лісом, то степом, то над річкою, що й не плюскотіла вночі, а за нею височіли горби, здавалися таємничими стінами, спорудами. Аж шкода, що так швидко зупинилися, завернувши попід кам’яними стінами монастиря до невеличких будиночків, за якими й не розібрати в темряві — чи то були густі сади, чи справжні ліси.

— Оце тут живе піп, — показав задоволено кучер, — а тут отець диякон. Он світиться! Мабуть, і не лягали, вас чекали.

Справді, чекали, як найдорожчих гостей! Отець Гаврило бубонів, розпоряджався, щоб швидше самовар готували, стіл накривали, наказував дружині, якимось дівчатам, жінкам. Не знали, де й посадити, що на стіл поставити. Диякониха хвилювалася, наче гості не ввечері виїхали з дому і за чотири години прибули, а принаймні кілька днів були в дорозі, потомилися і зголодніли. Літі й Ользі стало весело від шуму-гамору, особливо від того, як диякониха квоктала, метушилася, подаючи на стіл, де одразу з’явилися миски, полумиски, тарелі з різними стравами, глечики, горщечки, і все вона бідкалася, що ці пройдисвіти — Володька і Серьожка — зранку поїхали до дядини по рибу: «Там таке озеро, таке озеро! Отець Гаврило наказав, щоб обов’язково свіженьких карасів у сметані Літі Миколаївні приготували, і от досі цих шибеників нема», — додала, щоб отець Гаврило не чув, пошепки: —Мабуть, у містечко подалися та й загуляли».

А Літа Миколаївна була рада-радісінька, що ані Володьки, ані Сергія нема. Чи не набридли вони їй за зиму? А стіл, правду кажучи, її злякав. Вона любила також усіх пригощати, а сама якось байдуже ставилася до страв, навіть чогось улюбленого у неї не було.

— Ой, що ви! Ми ж вечеряли, зараз зовсім їсти не хочеться.

Та на обличчі хазяїв з’явився такий переляк і образа, що довелося сісти за