Читати книгу - "Моє сторіччя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У другій частині цієї книги фахівці з морської справи та інші спеціалісти підтверджують опубліковане письменником Конаном Дойлом попередження про небезпечність підводних човнів. Один відставний віце-адмірал радив зробити так, як колись Йосиф у Єгипті: побудувати всюди в Англії зерносховища і захищати продукцію місцевого сільського господарства за допомогою мита.
Неодноразово звучали вимоги терміново покінчити з догматичним острівним способом мислення і нарешті збудувати тунель до Франції. Інший віце-адмірал пропонував запровадити супровід торгових суден військовим конвоєм та обладнати швидкохідні військові кораблі всім необхідним для того, щоб вони могли займатися полюванням на підводні човни. Це були дуже розумні поради, слушність яких, на жаль, підтвердилася згодом, під час реальних воєнних дій. Особисто я міг би додати чимало від себе стосовно дії глибинних бомб.
На жаль, сер Артур, який вигадав мене, забув повідомити, що 4 серпня 1906 року, коли на корабельні «Германія» в цілковитій таємниці будівельний кран опустив на воду нашу першу більш-менш пристойну субмарину, я, ще зовсім юний лейтенант, перебував у Кілі. До того моменту я був другим офіцером на торпедному човні, і от добровільно зголосився взяти участь у випробуваннях нашої ще не дуже добре розвиненої підводної зброї. Отже, я став членом команди й уперше побачив на власні очі, як наш «U 1» занурився на глибину тридцять метрів і самостійно виплив у відкрите море. До цього слід додати, що фірма «Крупп» ще раніше скористалася кресленнями одного іспанського інженера й почала будівництво тринадцятиметрового підводного човна, який міг розвивати швидкість до п’яти з половиною вузлів. «Форель» навіть привернула увагу цісаря. Принц Генріх особисто взяв участь в одному із занурень цього човна. На жаль, Міністерство військово-морських сил пригальмувало вдосконалення «Форелі». До того ж постійно виникали труднощі з дизельним двигуном. Але після того як, із річним запізненням, «U 1» все ж було опущено на воду в Екенфьорде, процес уже неможливо було стримати, попри те що «Форель», разом із наступною моделлю — тридцятидев’ятиметровим човном «Камбала», оснащеним трьома торпедами, продали Росії. Соромно зізнаватися, але мене відрядили на урочисту передачу цих субмарин. Із Санкт-Петербурґа спеціально приїхали православні попи, щоб освятити судна, ретельно побризкали їх в усіх закутках свяченою водою. Після тривалої й непростої переправи ці човни нарешті привезли до Владивостока й опустили на воду, однак використовувати їх у бойових діях проти Японії було вже надто пізно.
Але моя мрія таки здійснилася. Попри свою, підтверджену незліченними історіями інтуїцію детектива, Конан Дойль не міг підозрювати, скільки юних німецьких хлопців, схожих на мене, намріють собі, як будуть миттєво занурюватися під воду, а потім дивитимуться в далечінь через перископ за тим, як наближається повільний, але вже взятий на приціл танкер, як згодом звучатиме команда: «Торпеди в бій!», снаряди летітимуть точно в ціль під захоплені вигуки товаришів, членів команди поєднуватиме міцна чоловіча дружба, а повернення додому буде радісним та оздобленим барвистими прапорцями. І я — той, хто був при цьому від самого початку, а тепер уже належить літературі — не міг навіть припустити, що десятки тисяч наших хлопців так ніколи більше й не випірнуть зі своєї підводної мрії.
На жаль, завдяки попередженню сера Артура, наша повторна спроба поставити Англію на коліна зазнала невдачі. Стільки загиблих… Але капітан Сіріус був приречений пережити всі занурення.
1907У кінці листопада згорів наш завод грамплатівок на Целлер-шосе. Просто катастрофа, інакше не скажеш. А до того все було чудово. Присягаюся вам: ми випускали по тридцять тисяч платівок щодня. Їх у нас просто виривали з руками. А обороти нашого виробництва грамофонного асортименту за рік сягали дванадцяти мільйонів марок. Особливо добре продавалися платівки, записані з обох боків, ми випускали їх у Ганновері уже понад два роки. Такі тоді робили хіба в Америці. Багато військових шлягерів. Мало музики, що задовольняла би вишукані смаки. Але врешті Раппапорт, тобто ваш скромний слуга, зміг умовити записатися Неллі Мельбу, ту саму, яку ще називали «великою Мельбою». Спершу вона була проти, як і Шаляпін — той мав якийсь просто язичницький страх перед новітніми технологіями, він називав їх «чортовим начинням» і боявся втратити через це свій м’який бас. Йозеф Берлінер разом із братом Емілем ще в кінці минулого століття заснували у Ганновері студію «Німецький грамофон», потім перенесли її до Берліна, ризикнувши двадцятьма тисячами марок статутного фонду. Так от, Йозеф Берлінер одного ранку сказав мені: «Збирай речі, Раппапорте, і гайда до Москви. Як собі хочеш, але мусиш привезти сюди Шаляпіна».
Чесне слово! Так усе й було. Я сів у найближчий потяг, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моє сторіччя», після закриття браузера.