Читати книгу - "Північний вітер"

Щиро Ваша Еммі з 37 розміром взуття.

Вісім хвилин потому

AW:

Ви радше зараз хутко видихнули, ніж листа написали, адже так? Я не мушу знати, як Ви виглядаєте, Еммі, допоки пишете мені отакі відповіді. Я й без того Вас чудово уявляю. І для цього мені не обов’язково займатися лінгвопсихологією.

Лео.

Двадцять одна хвилина потому

RE:

Помиляєтеся, пане Лео. Я писала цілком спокійно. Бачили б Ви, коли я насправді швидко вдихаю та видихаю. І взагалі, Ви принципово не згодні відповідати на мої запитання, адже так? (От цікаво, як Ви виглядаєте, коли запитуєте: «Адже так?») Але дозвольте мені все ж повернутися до вранішнього листа. Отож:

1) Ви пишете мені, однак листи не відправляєте.

2) Ви починаєте поволі цікавитися мною більше, аніж «дозволяють певні межі спілкування». Що це означає? Хіба межі нашого спілкування — це не вияв взаємного зацікавлення двох цілковито незнайомих людей?

3) Ви вважаєте дуже розумним, ні, насправді вважаєте це «дуже і дуже розумним», що ми ніколи з Вами не зустрінемося. Знаєте, я заздрю Вашій розважливості!

4) Ви не бажаєте сварок у інтернет-чатах. Чого ж тоді Ви бажаєте? Про що ми з Вами маємо спілкуватися, щоб Ви не почали поволі цікавитися мною і не переходили певні межі дозволеного?

5) І насамкінець. У разі якщо Ви не відповісте на жодне з моїх запитань: Ви сказали, що то була лише невелика частина того, що Ви хотіли мені написати. То сміливо пишіть і решту. Я радію кожному рядку та залюбки читаю Ваші листи, дорогий Лео.

Еммі.

П’ять хвилин потому

AW:

Дорога Еммі, якби Ви не написали пункти 1) 2) 3) і так далі — то не були б собою. Адже так? Завтра напишу ­більше.

Приємного вечора.

Лео.

Наступного дня

Без теми

Дорога Еммі, Вам не спадало на думку, що ми нічого не знаємо одне про одного? Натомість створюємо віртуальні образи та фантазійні портрети. Ставимо одне одному запитання, чия принадність у тому, щоб на них не відповідати. Ми робимо спорт із того, щоб будити цікавість і потім її ніяк не задовольняти. Ми намагаємося читати поміж рядків, поміж слів, навіть поміж окремих літер. Ми силкуємося одне одного правильно оцінити, водночас намагаючись нічого особливого не розповідати про себе. Що означає оце «нічого особливого»? А нічого. Ми ще нічого не розповіли про своє життя, про свої будні, нічого важливого.

Ми спілкуємося у вакуумі. Ми ввічливо повідомили одне одному про роботу. Ви теоретично можете створити мені гарну веб-сторінку, я Вам практично — надати (погану) лінгвопсихограму. Ото й усе. Завдяки передплаті того поганенького журналу ми знаємо, що живемо в одному місті. Щось іще? Ні, нічого. Навколо нас немає інших людей. Ми невідомо де живемо. У нас немає віку. У нас немає облич. Ми не розрізняємо день і ніч. Ми не живемо у певному часі. Перед нами лише монітори, суворі й таємничі. А ще у нас спільне хобі — ми обоє цікавимося геть незнайомою людиною. Браво!

Щодо мене, то дозвольте зізнатися: Ви мене надзвичайно цікавите, дорога Еммі! Не відаю чому, але точно знаю, що для цього був особливий привід. А ще я знаю, наскільки абсурдним є цей інтерес. Він не витримав би нашої зустрічі, і байдуже, як Ви виглядаєте, скільки Вам років, скільки Ви могли б узяти на нашу зустріч своєї чарівності, кмітливості, краси голосу, очей, рухів Ваших уст і крил носа. Підозрюю, що ця «надзвичайна цікавість» породжена цілком і поспіль електронною поштовою скринькою. Впевнений, що будь-яка спроба витягти інтерес назовні завершиться нікчемним провалом.

І на звершення маю до Вас запитання, дорога Еммі: Ви хочете, щоб я й надалі писав Вам листи? (Цього разу чекаю чіткої відповіді.)

Усього найкращого.

Лео.

Двадцять одна хвилина потому