Читати книгу - "Час зірки"

Хочу додати дещо про дівчину і про себе. Ми обидвоє живемо тільки в теперішньому, і «завтра» також стане «сьогодні», а вічність — це стан справ на цю мить.

І я відчуваю страх, коли пишу про цю дівчину. Питання ось у чім: як я пишу? Я стверджую, що пишу на слух, як на слух вивчив англійську та французьку. Що змусило мене писати? Я маю більше грошей, ніж ті, що помирають від голоду, і це робить мене людиною, в певному сенсі, безчесною. Але я кажу неправду лише в деяких випадках. Коли я пишу, то ніколи не обманюю. Що ще? Так, я не належу до жодного соціального класу, я — маргінал. Вищий клас ставиться до мене, як до дивного монстра, середній — з недовірою, побоюючись, що я можу розхитати його засади, з нижчим класом я ніколи не перетинаюся.

Ні, писати нелегко. Писати важко, як трощити скелі. Але злітають іскри і скалки, як блискучі клинки.

О, як страшно починати, не знаючи навіть імені цієї дівчини. Не кажучи вже про те, що ця історія доводить мене до відчаю через свою надмірну простоту. Те, про що я збираюся розповісти, може здатися легким і зрозумілим для всіх. Але осмислювати це дуже складно. Адже я повинен зробити ясним те, що майже згасло й чого майже не видно. Грубими брудними пальцями намацати невидиме у власному бруді.

В одному я певен: ця розповідь повʼязана зі справою доволі делікатною — створенням особистості такої ж живої, як я сам. Потурбуйтеся про неї, бо я можу лише змалювати її такою, аби ви впізнавали її, коли вона, худенька й легка, крокує вулицею, ледь торкаючись землі. А раптом моя розповідь буде сумною? Потім я, звісно, напишу щось веселе. Чому веселе? Бо мені також приємніше співати осанну, і одного разу, можливо, я співатиму хвалебні пісні замість того, щоб переповідати проблеми дівчини з північного сходу.

А поки я хочу ходити голим або в ганчірʼї, хочу принаймні раз у житті пізнати відсутність жодного смаку, яка, як кажуть, властива просфорі. Зʼїсти просфору — означає відчути невиразність світу й зануритися в ніщоту. З мого боку це буде сміливим вчинком, адже я відмовляюся від звичних комфортних відчуттів.

Зараз я почуваюся зовсім некомфортно: аби розповідати про цю дівчину, я мушу днями не голитися, отримати темні кола під очима через недосипання, дрімати від виснаження, у мене ручна праця. Не кажучи про те, що я маю вдягатись у старе лахміття. Все це для того, щоб відчути себе у шкірі дівчини з північного сходу. Все ж я знаю, що мені, можливо, доведеться більш переконливо подати себе соціальним колам, які рішуче протестують проти тих, хто саме зараз друкує на машинці.

Так і є, розповідь є розповіддю. Але передовсім я не можу забувати, що слово є результатом слова. Слово має бути схожим на себе. Досягнути цього — мій найперший обов’язок перед самим собою. І слово не може бути прикрашеним і штучно порожнім, воно має бути тим, чим воно є. А ще я хотів би досягти певного витонченого відчуття, але щоб ця витонченість не переривалась, поки воно триває. Водночас я хочу досягти сили тромбона, звук якого, глибокий і низький, могутній і твердий, який ні з чим не сплутаєш, викликає у мене, знервованого умовами роботи над книгою, напади неконтрольованого сміху, що виривається з грудей. І я хочу приймати свою свободу, і не вважати, як інші, ніби життя — це щось безумне, історія божевілля. Втім, схоже, так воно і є. Буття позбавлене логіки.

Останнім актом цієї історії стане моє перевтілення в інших і моя остаточна матеріалізація в обʼєкт. Так, і, можливо, це буде солодкозвучна флейта, яку я обвиватиму гнучкою ліаною.

Але повернімось у день сьогоднішній. Бо, як відомо, сьогодні — це сьогодні. Мене не розуміють, і я чую, як темрява сміється наді мною різким грубим сміхом старих людей. Чую розмірені кроки на вулиці. Мені страшно. Добре, що все, що я хочу написати, без сумніву, якимось чином написано в мені. Мені потрібно лише перенести це все на папір з делікатністю білого метелика. Думка про білого метелика виникла в моїй голові, коли я подумав, що дівчина може вийти заміж, і уявив її, худеньку й легку, у весільній сукні: адже вона як незаймана піде під вінець у білому. Чи вона взагалі не вийде заміж? Я тримаю в руках її долю, але розумію, що не можу вільно розпоряджатися нею: я виконую фатальне знамення, я повинен знайти правду, яка недосяжна для мене. Чому я пишу про дівчину, яка живе в таких злиднях? Напевне тому, що в ній — мій прихисток і ще тому, що в убогості тіла й духу я пізнаю святість, я, той хто прагне відчути дихання майбутнього. Щоб стати більшим, ніж я є, адже я такий нікчемний.

Я пишу, бо мені нема чого робити в цьому світі: я зайвий і мені немає місця на землі людей. Я пишу, бо я в розпачі та втомився, але не витерпів би рутини свого існування, якби не щоразу нові труднощі, які і є творчістю, у ній мені б хотілося символічно вмирати щодня. Але я готовий непомітно вийти через чорний хід. Я спробував майже все, і пристрасть, і відчай. І тепер я хотів би мати тільки те, чим я міг би стати, але не став.

Здається, я до найменших деталей знаю цю дівчину з північного сходу, ніби живу поруч із нею. Як я й передбачив, вона причепилася до мене, як липка меляса або чорний бруд. Памʼятаю, в дитинстві я читав казку, в якій старий боявся перейти річку. І тут зʼявився юнак, який також хотів перейти на інший берег. Старий скористався нагодою і сказав:

— Перенеси й мене. Я сяду тобі на плечі.

Юнак погодився і, опинившись на іншому боці, сказав:

— Все, можете злізати.

Але тоді хитрий і мудрий старий не погодився:

— Е, ні! Я добре влаштувався в тебе на плечах і нізащо не злізу!