Читати книгу - "Іван Котляревський"

виставі «прибуття підкріплення». За бойові заслуги Іван Петрович Котляревський двічі був «удостоен монаршего благоволения», тобто письмової подяки від самого царя. За вміле виконання складного дипломатичного доручення його було нагороджено орденом Анни. Про ретельність виконання службових обов'язків та різних доручень свідчить і те, що Котляревський за час перебування у війську від кадета дійшов до штабс-капітана.[3]

Наприкінці 1807 року Івана Котляревського переводять у Псковський драгунський полк, дислокований у Литві. На жаль, нам невідомі причини цього переводу, але тут він затримався недовго: якщо раніше йому служилося легше, та й перебував він серед земляків, то тепер сваволя начальства, знущання над солдатами, прислужництво, моральний розклад офіцерства стають для нього просто нестерпними. Мабуть, тут виникло якесь ускладнення в стосунках з начальством, можливо, навіть (саме перед тим померли генерал Міхельсон, а потім і генерал Мейєндорф) із новим командувачем російської армії в Молдавії генералом Прозоровським. На початку 1808 року Котляревський подав у відставку, а через кілька місяців, бувши штабс-капітаном, залишив військову службу в чині «капітана з мундиром» (мав право носити військову форму і не служачи в армії). Постає чергове питання: чому він це зробив? Тривалі походи та важкі бої підірвали здоров'я? А може, правда, що ця відставка була не добровільною? Хороброго офіцера просто вигнали з армії? Кажуть, був наказ відправити Івана Котляревського у відставку, бо він висловив своє незадоволення з приводу жорстокого покарання повсталих київських селян-ополченців, що вимагали козацьких прав, і заступився за ошуканих задунайських козаків. За допомогу російським військам їм обіцяли землю, а після перемоги категорично відмовилися від обіцянки, а віддячили батогами й шпіцрутенами.

Найвідоміша легенда з життя Котляревського – це опис його зустрічі з козаками. Це нібито сталося під час російсько-турецької війни. Човен з озброєними вояками причалював до правого берега Дунаю. Коли човен зупинився, з нього серед інших зійшов на берег широкоплечий, чорнявий чоловік. У нього було приємне, трохи подзьобане віспою, довгасте обличчя з високим чолом і чорними, сповненими розуму й вогню очима. Січовики оточили прибулих і повели їх до курінного. Привітавшись, чоловіки назвали себе. Один із козацької ватаги, що почув прізвище прибулого офіцера, запитав: «Чи не той ви Котляревський, що “Енеїду” скомпонував?» Капітан кивнув: «Той самий». «Так це ти, батьку наш!» – скрикнув козак і почав читати напам'ять уривки з поеми. А закінчивши, вигукнув: «Отакого б нам, браття, за кошового отамана!» (В іншій версії цієї легенди розмова відбулася між письменником і гребцями на човні.) Що в цьому переказі вигадано, а що має правдиву основу, важко сказати. Кажуть, що про цей випадок розповідав сам Іван Котляревський. Розповідаючи про цю подію в своєму житті, Котляревський, за свідченням сучасників, звичайно із задоволенням додавав, що його «Енеїда» потрапила навіть у бібліотеку Наполеона: вивезена була, мовляв, ним із захопленої Москви в 1812 році. Отже, ніби джерело певне. А разом з тим у цьому оповіданні є і явні недоречності. Не зовсім переконливим, звичайно, здається й пояснення, чому запорожці запрошують Котляревського за «старшого»: мовляв, автор «Енеїди». Проте можна не сумніватися, що під час Молдавського походу письменник розмовляв із запорожцями. За яких же обставин могла відбутися ця зустріч? Серед тієї частини запорожців, яка після ліквідації Запорозької Січі оселилася на Дунаї, в Туреччині, не згасав потяг до повернення, зокрема з 1790-х років до переселення на Кубань. Коли в 1806 році розпочалася війна Росії з Туреччиною, запорожці з Задунайської Січі масово стали переходити на бік росіян, у Бессарабію.

Командувач російської армії в Молдавії генерал Міхельсон прийняв козаків і сформував з них Усть-Дунайське Буджацьке військо. Після цього із Задунайської Січі вийшло понад 1000 вояків. Як свідчить генерал Ланжерон (командир однієї з дивізій російської армії), загони запорожців того часу брали участь у воєнних діях. Усть-Дунайське Буджацьке військо існувало недовго (менше року). Олександр І наказав припинити організацію Січі і скасувати все, що було зроблено, оскільки через це в Новоросії «виникли між селянами різні занепокоєння, непокірність і втечі в Молдавію». Цілі села, як зазначає царський рескрипт, знімалися зі своїх місць, щоб приєднатися до запорожців і здобути таким чином козацькі «вольності».

Звичайно, Іван Котляревський, як ад'ютант генерала Мейєндорфа, не міг не бачити цих запорожців, тим більше що влітку 1807 року командувач армії генерал Міхельсон захворів і його обов'язки виконував генерал Мейєндорф. До того ж, восени 1807 року Котляревський, за дорученням генерала Мейєндорфа, розшукував у Буджаку підходящі місця для того, щоб оселити козаків Усть-Дунайського війська. Отже, письменникові довелося бути серед тих, хто безпосередньо клопотався долею запорожців, які вийшли з Туреччини в Росію в 1806—1807 роках. Не виключаємо, що, з огляду на все це, запорожці могли запропонувати, щоб російський офіцер-українець став у них за «старшого».

«Енеіда»

Мабуть, прийшов час ненадовго відірватися від життєвого шляху Івана Петровича Котляревського й, порушуючи хронологічну послідовність, розповісти про його славетну «Енеїду», першу ластівку нової української літератури.

Початок творчої праці над поемою можна визначити на підставі листа письменника до Миколи Гнєдича від 27 грудня 1821 року, в якому він називає «Енеїду» плодом «двадцятишестирічного… терпіння і посильних трудів». Отже, 1794—1795 роки – час, коли Іван Петрович працював домашнім учителем і спілкувався з селянами Золотоніського повіту. Над «Енеїдою» Іван Петрович працював довго: три перші частини вийшли з друку 1798 року, четверта – в 1809 році, п'ята – в 1822 році (І. П. Котляревський писав М. І. Гнєдичу: «…Я как кончил ее, то перекрестился. Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться»), повністю твір було завершено в 1825—1826 роках. Молодий російський літератор М. О. Мельгунов, якого в 1827 році Іван Котляревський просив домовитися з московськими видавцями про видання всіх шести частин поеми, докладно розповідав у листі до історика й публіциста Михайла Погодіна про своє знайомство з Котляревським: «Він просив мене запропонувати книгарям московським, чи не побажають купити повну його перелицьовану “Енеїду” на одне видання або у вічне і спадкове володіння… Поема ним доведена до