Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

Ну, я заспокоївся, в якомусь кафе. Зараз його в землю опускають. Ну, що я можу вже зробити? Я що — тямив щось особливо, що роблю, коли револьвер з тумбочки вихоплював? Адже він ліз на мене з ножем. З ножем! Може, і вбивати не збирався, звичайно. Напевно, просто хотів пригрозити, щоб сумирно в ліжку лежали. Поки він наші шкатулки буде чистити. Якщо так, тоді... Тепер я зрозумів Любу. Чорт візьми, виходить, хай би краще він насправді обчистив нас і забрався геть, ніж те, що зараз. Збідніли б ми (і то, може, ще й повернула б поліція), зате ось, в башці і в грудях, все на своїх місцях залишилося б. А тепер що?

Я прийшов додому, а Люба мовчить. Ну, що таке? Як так можна жити? «Люб, — кажу. — Чуєш? Не мовчи». А вона у відповідь... мовчить. «Не мовчи, а то зараз трахну!» Вона як подивиться на мене. «Ну, що ти дивишся? Що? Вбивця, так? Вбивцю бачиш?» А вона — це просто незбагненно — каже тремтячим голосом (ось-ось заплаче): «Так». І — бігом з кухні. І вже ридає, у себе в спальні. Ну, я давай бити меблі та посуд. Розбив табуретку, стіл і просто впав на підлогу. Ось тут руку обдер, кров тече. Ну що, що робити? Люба ще більше ридає. Добре, діти в садочку. З розуму зійду. «Уб’ю!» — як зірвуся раптом, а Люба, побачивши мене в дверях, — у куток, у повній істериці, очі — ось такі, абсолютно божевільні. «Не вбивай!» — кричить.

Ну, думаю, діла. Тут і до психушки недалеко. Нерви — як ганчірка стали. Розвернувся мовчки, пішов на кухню, вийняв із шафки півлітра і тут же випив, з горлечка.

Це мене і врятувало. Знав, що чиню як останній алкаш, але приклався і вичистив до дна. А через десять хвилин звалився. Звичайно, краще було б яке-небудь сильне заспокійливе прийняти. Потрійну дозу тазепаму. Але ми зроду нічого подібного вдома не тримали. Зрештою — потрібно було відключитися, на довгий час, інакше б нерви на місце не стали і невідомо, чим би все скінчилося. Так що я розумно зробив, що напився.

Люба трохи ще поістерикувала, в спальні, сама з собою (потім зізнавалася, що загороджувала двері шафою, щоб не увірвався: хоча, звичайно, знала, що корчить дурня. Але навмисне лякала себе). Потім, не чуючи ніяких звуків, схаменулася трохи. Моча з голови відхлинула. Поставила шафу на місце і пішла на кухню дивитися. Ну, я лежу, на купі полін, весь вивернутий. Вона, звичайно, в крик: вирішила, що покінчив з собою. Потім натрапила на порожню пляшку і все зрозуміла. Вирвало мене кілька разів, у знетямі, але я не пам’ятаю.

Ну, проспав я щось тридцять годин. Знайшов себе у спальні на ліжку і навіть посміхнувся. Добре було якось на душі. Сонце у вікні. Тут Люба зайшла: «Ну, як ти?» І як пригорнеться. Боже ти мій. Все знову добре. Я, хоч і згадав, що було щось, жахливе, але ніби вже крізь якийсь фільтр все побачив. Дистанція, значить, з’явилася. Нерви заспокоїлися, гостроти немає. Ну і Люба, звичайно. Тулиться, інша зовсім. Видно, теж виспалася, пройшло трохи часу.

А через рік я взагалі все забув. Навіть дивувався, що так мучився, що я вбивця. Тобто залишилося неприємне почуття, але більше цих спогадів, як помирала, плачучи, людина, в нашій спальні, не з’являлося. Та й у тій його сім’ї змирилися, звикли жити без сина і батька. Деякий час ще стояла перед очима самотня стара мати і те дівчатко з розпухлим носиком, а потім і вони зникли. Особливо після одного випадку, коли, проходячи повз їх будинок, випадково побачив цю саму матір, яка зло і дрібно сварилася з сусідкою. І нічого доброго і високого до неї не відчув.

Останнім часом ми щось з Любою гриземося, через всілякі житейські причини. Гроші у нас завелися, а радості якось немає. Мій старший, Вовка, гуляти почав, вночі не приходить ночувати. Коротше, щодня по новій проблемі. Нудно якось. Помітив, що Люба дивиться на мене, наче мене немає. «Піди винеси сміття». А сама щось там шкрябає, на кухні. «Єлізарови на тому тижні відлітають в Париж». А самій ой як хочеться, в Париж. «Люба», — кажу. «Що?» — роздратовано так. «Нічого». І йду виносити сміття.

Боже ти мій, от життя. Що з нами відбувається. Набридли один одному, чи що? Сміття, Вовик. Париж. Гроші. А, ще, здається, вбив людину. Було діло. Завтра вранці на роботу. А-а-а, спати хочеться. Ні почуттів, ні смислу. Все-таки тоді, в ті жахливі дні, я жив повноцінно, потужно. І плакав від горя разом з тією старою. І страждав.

«Люба, — сказав я ввечері. — Ти ще пам’ятаєш той випадок?» «Який?» «Коли я вбив людину». «А що ти мав робити? Чекати, поки він нас уб’є?» А сама нервово так постукує ложкою об тарілку, думаючи про щось своє. «Я ж убивця». «Перестань. Ти поступив як мужчина». Приємно, звичайно. І раптом: «Відремонтуй кран у ванній, скільки можна тягнути?» «А чому ти злишся?» «Тому що мені добре живеться!» «А чого тобі не вистачає?» «Мені всього вистачає». Поговорили.

Пішов я на могилу, до тієї людини. Дуже мені якось самотньо стало. Думав, розворушу себе, може. Згадаю, як він помирав, у мене на очах... Може, щось прокинеться, в душі. Але крім похиленого хреста і надгробної плити «Павлов Геннадій Костянтинович», нічого не побачив. Не відчув. Трава і скелет в землі. Скінчив я твою доріжку, друже. Пробач, чи що.

— Я захотів змінити зовнішність, — сказав він і подивився мені в очі.

— Невже для тебе це так