Читати книгу - "Святі і грішні"

До того ж, Тарасов серйозно хворів, мав багато дивного, а блазнів і диваків навіть деспоти-царі не карали за правду.

Степан Іванович єдиний з працівників апарату райкому заходив до першого секретаря і заявляв прямо в очі, які нехороші розмови йдуть про нього в народі.

— Не можна ж так, Миколо Антоновичу, — дорікав Першому. — Ми всі маємо слабкості, в тому числі і до жінок. Але, займаючи таку посаду, треба обмежувати себе, уникати випадкових зв'язків. А у вас у кожній парторганізації симпатія.

— Не слухай плітки, Степан Іванович, — намагався відбутися жартами Микола Антонович. — Іноді буває, я ж, як всі, жива людина. Та й ти, знаю, не святий.

— Ніяких розмов. Але не на шкоду авторитету. На вас весь район дивиться. Для тисяч людей ви святий. Як раніше ікона, на яку молилися.

— Річ у тім, що народ споконвіку звик обожнювати керівників, а царі навіть вважалися прямими намісниками Бога. А в дійсності за кожною посадою стоїть проста людина, якій нічого не чуже. Чим більше влади має, тим більш аморально поводиться, вважаючи, що їй все дозволено.

Я теж беру від життя все, що можна. Є схильність до жінок. У молоді роки вони на мене не звертали уваги — маленький, рудий. Ледве умовив одну, щоб вийшла заміж. Зараз становище докорінно змінилося. Прекрасна половина перестала звертати на мою зовнішність ніякої уваги. Липнуть, як мухи.

У той день Перший знаходився в настрої. Зручніше сів у шкіряне крісло, яке крутилось, закурив «Стюардесу». Його придбав недавно. Спочатку домігся неофіційного дозволу в обкомі партії, пославшись на болі в спині. Потім попросив Павла Яковича Меркулова, щоб дістав крісло.

Воно не гармоніювало з жорсткими дерев'яними стільцями, оббитими коричневим дерматином. Але така установка керівників партії: її працівники не повинні оточувати себе розкішшю, жити нескромно, відрізнятися від рядових трудівників. Тому в райкомі були тільки необхідні меблі, які служили десятиліттями, постійно враховувалася і списувалася лише в крайніх випадках.

Але весь світ уже сидів у зручних кріслах, космонавти виходили у відкритий космос, а райкомівські працівники, в тому числі керівні, повинні сидіти на жорстких стільцях зразка 1953 року тільки тому, що вони високої якості, ніяк не можуть розвалитися.

Клоков крутився в кріслі, радів, що подібного не могли дозволити інструктора, завідувачі відділами та навіть другий і третій секретарі.

— Ти ж знаєш, — звернувся до інструктора, — моя дружина хворіє по жіночій частині, так що можу собі дещо дозволити.

— У мене не в такій мірі, як ваша, але теж хворіє, а природа своє вимагає, — відповів Степан Іванович. — Розумію, що можна мати одну коханку, дві, три, але не в кожній парторганізації.

Клоков від душі розсміявся, струсив попіл з сигарети. Все його невелике жилаве тіло торжествувало, він навіть випнув свої непоказні груди, настільки відчув себе сильним чоловіком. Пригладив йоржик рудого волосся.

— Хочеш, скажу по секрету і відверто?

— Хочу.

— Для того, щоб мати стільки жінок, потрібні можливості і здоров'я. Якби у тебе все це було, ти, напевно, робив би так само, як я.

— Не думаю, — засумнівався Степан Іванович і відразу знітився.

Йому не вистачало ні першого, ні другого. Від багатьох зв'язків утримував страх ганьби перед жінкою. Мав слабке здоров'я, не раз звертався до друзів з проханням порадити, як збільшити чоловічу силу. Давалися різні рекомендації. Але найкориснішим Степан Іванович вважав пити пиво зі сметаною.

У місцевих закладах громадського харчування знали, раз інструктор Тарасов прийшов пити пиво, значить, в келих потрібно влити склянку сметани.

Тому Клоков жартівливо зауважив:

— Я ж пиво зі сметаною не п'ю.

У Степана Івановича остаточно зіпсувався настрій. Дійсно, він не мав таких можливостей, як перший секретар. Ні влади, ні транспорту, ні здоров'я.

Відразу припинив розмову, вийшов з кабінету, вибачившись перед Клоковим за відверті запитання.

«Отримав своє, може, заспокоїшся» — подумав Микола Антонович. Знав, що Степан Іванович сумлінний працівник, опромінився в армії і зараз серйозно хворіє, однак нудна і з дивацтвами людина. Тому прощав тому прямоту і наївність. І все ж інструктор починав йому порядком набридати.

Степан Іванович давно в райкомі. Забрали його з вчителів. До трепології звик. Вона процвітала всюди. Зрозумів це ще в юнацькі роки. На словах проголошувалося одне, а робилося зовсім інше.

Їх комуну утворили в 1924 році. Селяни дійсно добровільно об'єдналися в колективне господарство, щоб жити краще, багатше. Знаходилися під віянням нових, революційних ідей. Вважали, що влада більшовиків принесе рівність, братерство, забезпечене життя. Благо ненависних поміщиків і капіталістів знищили, змусили шукати притулок у далеких країнах, зробили такими ж жебраками і босими, як вони самі.

Перший десяток років після революції до цього і йшло. Жити стало краще, жити стало веселіше. Потім почався терор. Тюрми, розкуркулення, переслідування за кожне непродумане слово, безглузда кровопролитна війна.

Микита Сергійович засудив Сталіна, обіцяв повне процвітання, кожному за працею, за потребами вже у 1980 році. Люди до знемоги працювали десятиліттями, а зоря комунізму не розгоралася.

Не дожив до світлого майбутнього батько Степана Івановича. Постійно ходив у фуфайці і гумових чоботях. І, незважаючи на те, що життя все-таки поліпшувалася, повного процвітання не було.

Це змусило Степана Івановича відверто переговорити з батьком ще в юнацькі роки.

— Ви створили одну з перших у Радянському Союзі комуну, ти особисто вітався з Надією Костянтинівною за руку. Думали, що незабаром житимете багато і щасливо, а що вийшло насправді? Ти все життя проходив у фуфайці і гумових чоботях. Бідна мати крутиться, як білка в колесі, ні вихідних, ні прохідних, днює і ночує на фермі, а отримує копійки. Якби не підсобне господарство, не знаю, як би ми існували. Ледве зводимо кінці з кінцями, грошей тільки на хліб та на сіль.

— Нічого