Читати книгу - "Люба Елен із Бріджсвіла"

Алекс, Семмі і Елен підійшли до краю майданчика і глянули вниз.

— Оце так… — тільки й промовили обидва хлопчики.

— А бабусі будемо розповідати про це? — як завжди вчасно спитала Елен.

— Е-е-е… Бачиш, люба… — обнявши внучку за плечі, почав містер Мітсвуд. — Гадаю, що саме бабусі про це не варто розповідати.

— Точно! — сказав Алекс. — Якби щось трапилося, тоді б і розповіли.

— Тоді б і розповідати не довелось, вона і сама б усе побачила, — здогадалася Елен.

— Ні, ну які розвинені діти, — нервово хихонув мсьє Жіль. — Ми такими розумними не були.

Мама Велла заходилася розбороняти собак, а містер Кларк, містер Мітсвуд і тато Симон намагалися акуратно розвернути машину, штовхаючи її ззаду, тоді як мсьє Жіль докладав увесь свій досвід водія, щосили крутячи кермо. Нарешті маневр удався, і мсьє Жіль дав команду розсідатися. Дітей довелося ледь не силою повертати в машину, так вони замилувалися білосніжною яхтою, яка з висоти урвища здавалася майже іграшковою. Гледіс також противилася поїздці, оскільки все ще жадала реваншу, хоча вигляд у дворняг був уже далеко не героїчний, і вони, піджавши хвости, відбігли убік.

Перевантажена машина повільно піднімалася вгору. Ось, нарешті, й те злощасне роздоріжжя, від якого вони покотилися вниз. Їхали мовчки. Тільки містер Кларк і дідусь Елен почергово зітхали й говорили: «Оце пригода…»

Коли машина повільно під’їздила до будинку, всі побачили біля воріт місіс Мітсвуд, яка привітно махала їм рукою і мала дуже задоволений вигляд. Наша компанія, навпаки, мала вигляд досить стурбований, і кмітливий мсьє Жіль, повернувшись спиною до місіс Мітсвуд і обличчям до наших друзів, розтягнув рот у широкій білозубій посмішці:

— Всім посміхатися!

Компанія заусміхалася.

— Виходьте! — пішла наступна команда мсьє Жіля.

Всі вийшли і нестрункою колоною рушили до воріт.

— Я рада, що мсьє Жіль змінив Симона. Розсудливість — понад усе! — сказала місіс Мітсвуд. — До того ж, судячи з ваших задоволених фізіономій і з того, з якою швидкістю ви під’їхали, прогулянка була приємною.

— Можу вас запевнити, місіс Мітсвуд, — занадто поквапливо відповів містер Кларк, — вона була дуже приємною. Та все ж дозвольте мені відкланятися.

І він, злегка похитуючись, почимчикував до свого будинку. Місіс Мітсвуд провела його здивованим поглядом і, повернувшись до всієї теплої компанії, красномовно підняла брови.

— Захитало, — спокійно відповів їй мсьє Жіль, хитро і багатозначно поглянувши на присутніх.

Наступного, здавалося б, зовсім безхмарного дня прийшла телеграма аж ніяк не безхмарного змісту:

«ЗАХОПЛЕНИЙ МУЖНІСТЮ ВОДІЯ ЧЕРВОНОГО АВТОМОБІЛЯ КРП

НАЙКРАЩИМИ ПОБАЖАННЯМИ КРП

КАПІТАН БОДІБРУК КРП»

Поштар містер Пік вручив телеграму в руки старшої господині дому та спокійно покотив на своєму велосипеді. По мірі того, як зміст телеграми доходив до її свідомості, очі місіс Мітсвуд зі здивованих перетворювалися на суворі, а спина робилася більш прямою і войовничою. Тієї ж секунди, як тільки було прочитано останнє слово, пролунав оглушливий крик:

— Та що ж це таке, а?! Що тут діється?! Чому подробиці про вашу прогулянку я дізнаюся з телеграм незнайомих капітанів?

Місіс Мітсвуд розмашисто поклала телеграму перед членами сім’ї, котрі вже зібралися. Із сумними обличчями вони стояли навколо столу у вітальні в очікуванні бурі.

— Тату, хто такий капітан Бодібрук? — тихо запитала Велла. — Це твій знайомий?

— І гадки не маю, — так само тихо відповів містер Мітсвуд. — Вперше чую це ім’я.

— Теж мені доброзичливець, — шипляче-ядуче зауважив Симон. — Захоплюйся, коли всі хочуть твоєї втіхи. Але захоплюватись, коли твоєї втіхи не хочуть — це, щонайменше, свинство.

— Так таки так!.. — підтакнув містер Мітсвуд, болісно метикуючи, як викручуватися перед дружиною, котра, грізно насупившись, ходила по кімнаті.

— Дорогенька моя, — за секунду дуже вкрадливо почав він, звертаючись до дружини. — Бачиш, можливо, телеграма надійшла не за адресою, адже ніхто з нас не знає цього капітана Бодібрука, може, це одна з тих небагатьох помилок, яких припускається наша шановна пошта?

— Скоріше за все, так воно і є, — вставив Симон.

— Тільки не треба знову намагатися мене обдурити, — сказала місіс Мітсвуд. — Адже в телеграмі вказується, що машина була червона. Червона, ви чуєте? Ні сіра, ні біла, а червона! Та поблизу п’ятдесяти міль навколо ви не знайдете більше червоної машини. На таку екстравагантність здатна лише наша родина.

— Жах! — прошепотіла Велла. — Ну ми й спіймалися!

— Я знайду цього капітана Бодібрука і з «найкращими побажаннями» зверну йому шию за його допитливість і потяг до телеграм! — проскрипів зубами тато Симон.

— А я трусну давниною і допоможу тобі, — додав містер Мітсвуд.

— Ну? — запитала місіс Мітсвуд після тривалої паузи. — Самі все розповісте чи мені запрошувати дітей і містера Кларка? Як же я відразу не здогадалася, що ваша прогулянка пройшла не зовсім гладко? Адже містер Кларк виглядав учора досить підозріло, коли вийшов з машини!

В цю хвилину в кімнату увірвалася захекана і схвильована Елен і закричала:

— Бабуню, пішли скоріше! Там мсьє Жіль привів якогось джентльмена дуже цікавої зовнішності.

Місіс Мітсвуд відклала телеграму на столик з рукоділлям і пішла назустріч гостю. Розмова відкладалася.

— Молодець, Елен, — вигукнув тато Симон, — а то грозова хмара на ймення теща рознесла б кволе суденце нашого мирного існування.

— Ти перебільшуєш, дорогий, — сказала зопалу мама Велла. — Слід визнати, що вчора ми дійсно побували в дуже небезпечній і неприємній ситуації. Можливо, чесніше було б зізнатися в усьому мамі, адже вона все одно про це дізналася, але ж у який чудний спосіб! Але ж нас ніхто