Читати книгу - "На зеленому острові (збірка)"

трісь — і кінець!..

Отож і не диво, що перша цеглина забрала у Актеона більш, як тиждень праці.

Коли ж то почне він свою будівлю?!..

Десять разів закидав геть юнак глину, десять разів вирікався своєї думки, але ж десять разів знову ставав він до праці, коли холодний вітер проймав його голі плечі. Та все ще не мав бажаної хати і спав, як раніш, по печерах та в дуплах дерев. Його тіло звикло до холоду так само, як і до палкого сонячного проміння.

І так пережив він дощову добу. Коли ж весняне сонце наповнило природу веселим сяйвом; коли було радісно спати на запашному мохові без іншої прикривки, як глибоке нічне небо,— й тоді не переставав Актеон думати про будівлю житла. Знав бо, що зима прийде знову; пам'ятав про будучину, бо був то дуже розумний молодий мисливець з диких лісів...

Прийшла й друга зима. Вже тепер Актеон мав купку цегли; та ж хіба можна, маючи таку малесеньку купку, починати будову?..

І так переходили одна-за-одною дощові доби, і все прибувало й прибувало цеглин на будівлю. Але ж прибувало й років Актеонові...

Якось знову проходив тута бурлака Родрига, на прізвище Кропива й, усміхаючись, заспівав своєї веселої пісеньки:

— Хіба мені треба хати, Коли світ увесь — мій дім? Маю я розкішні шати, Скрізь по них на латі — лата, Дощ ніщо не вдіє їм!.. Гей-гей! Гей!..

— Друже мій, Актеоне! Закинь ти своє дурне порпання в глині та оте наглядання за вогнем. Ляж краще на спину та подивись на віти над своєю головою. Поглянь: он вивірка на дереві виграває-пустує,— а ти ж її й не бачиш; онде все дерево в квітки прибралося, а ти й до стовбуру його не доторкнувся; он там білі хмаринки по блакиті небесній пропливають, а ти за своєю дурною працею навіть голови не зведеш від землі!..

Мовчки, лагідно, якось вибачливо посміхався Актеон на ті слова бурлакові. Не був уже він молодим мисливцем, був розважним чоловіком з диких лісів...

Велика вже виросла купа червоної цегли; велика теж низка років сиділа на в'язах у Актеона, коли промовив він сам до себе:

— Цегли вже досить; тепер лише знайду придатний на будівлю ґрунт, викорчую дерева й поставлю собі власну хату, щоб мав де безтурботно дожити на старості віку.

Знову проходив повз нього бурлака Родрига, на прізвисько Кропива, й з усмішкою заспівав своєї улюбленої пісеньки:

— Хіба мені треба хати, Коли світ увесь — мій дім?! Маю я розкішні шати. Скрізь по них на латі — лата, Дощ ніщо не вдіє їм!.. Гей-гей! Гей!..

— Друже мій, Актеоне! Покинь оте дурне корчування дерев та оте вирівнювання ґрунту! Вийди краще за межі дикого лісу, поглянь на зелені полонини та квітками прикрашені луки. Подивися: є там міста великі, в яких палає життя бурхливе, а ти про те нічого не знаєш; суть там білі шляхи, на яких порох м'який так мило пестить босі ноги, й по тих шляхах проходять веселі юрби людей, а ти про них навіть не відаєш!..

Мовчки, з ласкавим усміхом слухав Актеон бурлакові речі. Вже не був він молодим мисливцем, а став вже старим дідом з диких лісів...

Коли ж посивів останній чорний волос на його скронях,— сидів Актеон на вершечку готових уже стін і накладав остатні червоні цеглини. І над ними він дивно замислився:

— Маю вже тепер житло, куди й дощ не впаде, коли настане довга зимова сльота; маю, де сховати на зиму сухий хмиз про паливо. Але ж... я звик за ті попередні роки й до дощу, й до холоду; моя осмалена й порепана шкура мало на те вже зважає. Що ж мені тепер з того дому, коли за молодих літ, як ще не звик був я терпіти лиха й негоди,— то не мав де в сухому місці переспати? Стратив я все своє життя на будову цієї хати, яка ані трішки не подібна ні на палац того ясного пана, ні на дім того міщанина...

Кожної весни пустували по вітах вивірки, а я їх і не бачив; дерева щовесни прибиралися в запашні квіти, жодного з них не погладив я й по стовбуру; білі хмаринки пливли по темному небі, а я й голови не звів угору через дурну оту працю!..

За межею диких лісів послалися квітчасті рівнини та широкі луки,— ніколи не бачив я їхнього цвіту; там перехрещуються білі шляхи,— ніколи не ходив я по теплому пороху до білих містечок, де кипить бурхливе життя...

Куди піду тепер, коли вже трусяться мої ноги; на що буду дивитись, коли